Мені запам’яталось 27 лютого 2022 року. Всі почали в телеграмі писати, що росіяни зайшли туди-то, пройшли там-то і там-то. А я живу на центральній вулиці - то ми бачили, як йшли ці колони. Їх було там неміряно. І всі пушки направені були на хати наші. Бачили, як вони вистроїлись по посадках, а потім всю ніч стріляли, а ми просиділи всю ніч в підвалі з дітьми. В нас і на городі вони стояли – всюди, коротше. Запам’яталось це на все життя, так страшно було.

З ліками було тяжко. Чоловік мій з алергією на нервовій почві, то для нас були проблеми. Ми не могли знайти те, що нам треба. Їсти привозили. 

Ціни були високі, але люди все розбирали, і було, правда, дуже тяжко. Перші дні ми взагалі за хлібом в чергах стояли таких, щоб взяти двістіграмову хлібину на родину. Більше не давали, бо людей було дуже багато. 

Шокувало, що в нас були продажні люди, той же наш голова. Дуже багато було таких, які Росію чекали. Я так вважаю: якщо тебе щось не влаштовує в цій країні, то їдь, шукай, де тобі буде краще. Але вони чекали тут. Тепер вони там живуть королями, як вони кажуть. Все в них добре

Чотири дні ми виїжджали. Стояли на Василівці в черзі. Ми просто вигрузили речі, вони подивились та пропустили. А люди розповідали, що їх і повертали і переривали все, прямо промацували. То нам повезло – зміна, напевно, така була. 

Поїхали в Запоріжжя, бо старший син сюди виїхав раніше. Звязку не було, ми не могли з ним звязатися. Він якраз воював, то я не знала, де моя дитина і що з ним. А менший вчився. Йому в дев’ятий клас іти, то ми не знали, як це все буде. Онлайн не повчишся, коли немає звязку й інтернету. 

Найбільша мрія - повернутись додому, побачити своїх батьків. Вони вже у віці, не захотіли виїжджати. Тому ми хочемо, щоб все це завершилось, і ми повернулись додому.