«Я вже звикла до війни»

... Я була на роботі в Донецьку, а дочка була вдома. Коли почали бомбити й літали літаки, усі були в шоку. Я працювала якраз в денну зміну з подружкою, вона теж із села Первомайське. Дочка була в мами, і ми не знали, чим дістатися додому, автобуси вже не ходили. Було дуже важко. Ми сяк-так дісталися додому.

Доводилося бачити воєнні дії на власні очі. Поруч із нашим будинком був обстріл. Це сталося о шостій годині ранку, коли ми з донькою ще спали. Був сильний хлопок – пряме влучання в кухню до сусідів. У них молода сім’я і четверо діток. Їм пощастило, що вони виїхали. У нас посікло дах і в кухні вибило вікно. Було дуже страшно. Слава Богу, усе нормально, але потім ще було...

Я півтора року не працювала. Ми чекали – раптом відкриється Донецьк і все нормалізується. Тоді роботи не було ніде. Пізніше випадково влаштувалася в школу бібліотекарем на пів ставки. Я прийшла забирати дитину, а директор сказав, що потрібен бібліотекар. Я зразу ж підняла руку: «Візьміть мене!» Тому що взагалі не було ні копійки грошей. Я жила з донькою одна. Це я дуже добре запам’ятала. Пізніше влаштувалася на хлібозавод в Селідове, працювала там, поки його не закрили. Потім у Покровському працювала.

Зараз дочка доросла, їй 20 років, вчиться в Харкові.

Війна повністю змінила моє життя, вплинула на фінансовий стан. До війни в мене була стабільна робота в Донецьку, зарплата. А зараз я не можу працювати й жити вдома, у мене немає тут можливості заробляти. Добре, що є знайомі в Селідовому, які мене пустили жити. Я сплачую лише за світло.

Я вже звикла до війни, навіть вдома відчуваю себе в безпеці. Ми до такої міри звикли до всього. Зараз тихо, але іноді буває дуже гучно, тому що в 15 кілометрах від нас знаходиться Красногорівка; Старомихайлівка взагалі навпроти, Невельське теж дуже близько. Красногорівка часто і густо обстрілюється, там усе дуже гучно, і нам чутно.

Ми відрізані від усього світу. Автобус ходить тільки в понеділок, зараз ще і в середу. У п’ятницю й суботу на роботу не доберешся. Є тільки амбулаторія, але аптеки немає, магазини, і все. Молоді залишається або спиватися, або виїжджати. Знову ж таки, якщо виїжджати, кому ми де потрібні?