«Я тричі «кістлявій» у вічі дивилася»

Ще до війни Світлана Володимирівна переїхала до Станиці, щоби на пенсії жити ближче до природи та зберегти здоров'я. Хотіла частіше бачити сина. Але війна перекреслила її плани.

У 2009 році я пішла на пенсію та переїхала з міста в ці краї, хотіла на старості років жити на природі. Сина також тут прописала. Тепер живу сама, а син у Луганську, бо тут роботи немає. І приїхати до мене тепер не може.

Початок війни ніколи не забуду. О 4-й годині ранку почали стріляти по селищу, і ми мало не в трусах вискочили на вулицю. Нічого не розуміли, не знали, де ховатися. Потім я ще три рази потрапляла під обстріл, ховалася в якихось канавах, буквально в очі «кістлявій» дивилася. Я постійно жила тут, у Станиці, і все пам'ятаю, від першого до останнього снаряда.

У порівнянні з довоєнним часом життя стало набагато гіршим. Все дорого, за газ заплатити не можу, доводиться топити дровами. Нині важче стало, не життя, а виживання.

Мрію, щоб якнайшвидше все закінчилося, а ще – щоб мені подарували машину часу, і я повернулася назад у 70-ті роки, коли я могла працювати і на свою зарплату купити все, що хочу.