«Ми були кинуті напризволяще»

Ми постійно проживаємо в Станиці Луганській, ні на один день не виїжджали. Я пенсіонерка, у мене є сини; один хворіє, другий працює. Живу сама. До війни все було нормально, а зараз розруха. Ми до розуму не довели те, що планували, зашкодила війна. Сидимо, як на пороховій бочці.

Спасибі Рінату Ахметову, що надавав нам допомогу. Це була чимала підтримка, виживати в той час було важко, пенсію не платили.

Війна вплинула на нас і морально, і фізично. Роботи у хлопців немає. Нічого не хочеться відбудовувати, тому що ще війна.

Хочу забути, як я побігла вранці в магазин, а ввечері почалися обстріли. І жінка бігає та кричить: «Люди, допоможіть поховати! Загинула вся сім’я!» А на вулиці нікого немає. Це, звичайно, страшно й хотілося б забути, як і періоди, коли бігали по льохах. Вибігаєш – усі вікна розбиті, а на вулиці мороз двадцять градусів. Як ми це виносили тільки? Чи то в шоку були... Але найголовніше, що люди, які живуть трохи далі за Луганськом, не вірили, що були такі обстріли.

Загалом, дісталося нам. Ми недалеко від траси, і все потрапляло до нас. Останнім часом вже не ховалися, не було сил.

Коли ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, ті продуктові набори були великою підмогою до моєї пенсії. Допомагали військові. Ми заходили за хлібом, а вони виносили і згущене молоко, і сало, і крупи. Червоний Хрест теж нам допоміг, вони теж давали продуктові набори. Ми якось виживали.

Хочеться, щоб стабільність була, упевненість. Нікуди не хочеться їхати, тільки залишатися вдома. Хочеться, щоб була якась турбота й підтримка. Ми були кинуті напризволяще.