«Я тільки встигла в машину заскочити, як поруч снаряд рвонув»

У свої 85 Клавдія Ігнатівна залишилася без власного кута. Вже восьмий рік жінка змушена поневірятися по орендованих квартирах, бо її будинок у Мар'їнці згорів вщент.

Я все життя пропрацювала. Дітей двоє було, донька старша, а син поменше. Поки чоловік був, почувала себе, як за великою стіною, а потім багато чого довелося самій робити.

Жили собі спокійно, а 2014-го якось уранці дзвонить донька Надя з Красногорівки та каже, що у них чути постріли. Вона всю ніч у підвалі просиділа, а потім до мене приїхала сюди. Побула й каже: «І тут бухкає». Ми тоді вирішили до сина йти, а тут якраз із терикону в Мар'їнці солдати біжать і кажуть: «Жінки, біжіть звідси». Надя попросилася, то вони нас до Максимільянівки підвезли. Я тільки встигла в машину заскочити, як поряд снаряд рвонув.

Увечері зупинили машину, щоб запитати, чи хтось пускає жити. Довго питали, а потім водій покликав до себе, каже: «У мене однокімнатна квартира, помістимося якось». Приїхали до Курахового, вони пустили нас, нагодували. Ми в них прожили п'ять днів. Там два ліжка було в одній кімнаті. Нас господарі на одну поклали, а самі на другій спали.

А потім ми пішли шукати житло. Коли йшли до міськради, нас наздогнав чоловік і сказав, що на Південному залишилася квартира від батьків. Ми прийшли, там три кімнатки було, але темно, миші бігали. Ну, нічого, лишилися. Всі перепрали, Надя отрут накупила на тих мишей. Гардини познімали, випрали, і стало добре. Хазяїн із господаркою прийшли на другий день і аж здивувалися чистоті. Ми прожили там п'ять років, а потім вони сказали, що син планує повернутися з Півночі і ми пішли знову шукати житло.

Повернутися у свій будинок не вийшло, 2014 року там все згоріло. У Кураховому ми ще жили у невеликій кімнатці у гуртожитку, а зараз я у сина живу.

Мрію, щоб свій куточок був, от і все. Мені нічого не треба.