Огойко Михайло, 10 клас, Полонський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Огойко Наталія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Крайній бій був важким. Здавалось, що сили темряви наближаються з усіх боків, з’являються нізвідки, сунуть неперервним потоком. Тепер є кілька годин для перепочинку, час, щоб трохи відновити фізичні сили, але не наповнити душу. Звісно, чим її тут наповниш? Це пекло на землі триває вже три роки. Безперервно марить обірвати твоє життя, пригнічує, ніби відьма з потойбіччя живиться тобою, твоїм духом, твоєю силою.

Лише кілька годин… а далі знову очікується ворожий штурм. І знову все спочатку. А зараз відпочинок. Не у бліндажі біля щойно розпаленої буржуйки, а прямо тут, на позиції.

Напівобвуглена верба вже вкотре по-рідному підставляє під спину залишки свого понівеченого стовбура. І ти вже звично вмощуєшся, підіймаючи очі до високого свинцевого неба. Воно звисока спостерігає за тобою, але зовсім не пригнічує своєю похмурістю. Скоріше викликає співчуття, бо вже безліч разів його тіло було пошматоване холодним свинцем куль, спів жайворонків змінився свистом крилатих ракет, а глибока блакить запилюжилась і забруднилася нікчемними вибухами ворожих снарядів.

Але воно ще дихає… І я ще дихаю… Поки що…

Чорними зашкорублими руками міцно тримаю автомат. За останній час він став вірним другом і помічником. Неслухняні пальці відчувають кожну подряпину і вм’ятину, навпомацки перевіряють і впізнають кожен його гвинтик. Так само, як три роки тому відчували пружність кожної із семи струн гітари.

Важкі повіки опускаються. І чи то спогади затьмарюють свідомість, чи то сон помахом чарівного плаща вимикає її…

Але враз опиняюсь дома, у до болю знайомій кімнаті. Наді мною біла стеля з ледь помітними зірочками, дбайливо наклеєними мамою ще у моєму дитинстві. З постера на стіні і досі зверхньо дивиться на мене Святослав Вакарчук. Важкі зелені портьєри, що не раз рятували мій сон від наполегливих променів сонця. Моє місце натхнення, моє місце сили… А ось в кутку біля шафи на охайно прицвяшеному гачку висить вона… Та, що давала сили у часи розчарувань, заспокоювала, коли ставало занадто не по собі.

Моя незмінна подружка, моя гітара. Простягаю руку, щоб торкнутися знайомих струн… І знову повертаюсь до реальності.

От би знову не уві сні, а на яву узяти до рук гітару, провести рукою по шершавому грифу, обійняти її блідо-жовтий стрункий стан. Торкнутись пальцями до струн, почути вже знайому мелодію. Відчути, як цей звук розходиться по тілу, полонить душу, наповнює своєю силою. А далі грати, нарощуючи темп та звучність, шалено перебирати пальцями струни, затискати акорди з такою силою, щоб шкіра на пальцях ставала майже прозорою. А далі бити по тих струнах ніби в агонії, ніби востаннє. Чути «Я не здамся без бою» прохрипшим зірваним голосом, шматками незавершених фраз. Чути у власному виконання, але ніби не від себе, а десь поряд, збоку. Не відчувати болю в пальцях, не бачити болю і страждань довкола. З’єднатися з музикою, з мистецтвом. І в цьому поєднанні піднятися над світом, над життям. І лише там відчути справжню силу.

Глухий постріл повертає до пекла. Наближається новий ворожий штурм. Що буде після нього? Невідомо. Але  точно триватиме життя.

Я точно житиму, щоб знову взяти до рук гітару, відчути її запах, холодний дотик, почути звук знайомих струн. Я точно житиму, бо я наповнений музикою, мистецтвом. А сила мистецтва вічна.