Смірнова Влада, 10 клас, Полонський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Огойко Наталія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Темрява…  Холод… Довкола пусто. У душі моторошно. Здається, що впала у безодню: не відчуваєш твердого ґрунту під ногами. Не відчуваєш себе. Але не можна залишатися тут, на місці. Потрібно рухатись. Куди? Можливо, варто розвернутись і стрімголов бігти назад. Стрибнути у звичний кокон колишнього життя, з головою обгорнутись улюбленим пледом, поринути у свої спогади. Зануритись у спокій. Так простіше, безпечніше, так не потрібно докладати зусиль, доводити усьому світу, що ти чогось варта, що ти сильна. Не потрібно бути сильною…

Чи потрібно? Потрібно зібрати усю свою силу, впертість і наполегливість.

І навпомацки, крок за кроком, попри холодний дотик темряви до щоки, попри дзвінке дихання рухатись вперед, шукаючи промінь світла. Рухатись, щоб у тому промені віднайти натхнення, силу духу, віднайти саме життя. Потрібно знайти глибоко приховану краплю сили, щоб після тотального мороку зустріти світло. Підвестися з колін, високо підняти голову, широко розплющити очі. Та чи не засліпить раптово знайдене світло своїм потужним сяйвом?

«Будь сильною!» - лине десь глибоко  з середини. – «Вір, що не засліпить!»

Лиш створить яскраві спалахи. Спочатку біло-золоті й сріблясто-чорні. А потім заллє їх яскравими барвами: червоногарячою, лимонно-жовтою, тепло-блакитною. І здаватиметься, що то художник створив перед очима полотно кольору довколишнього світу. Бо світла промінь той ввібрав усю силу природи, щоб наповнити нею кожного. Соковито-зелений випив з вербового листка, висушуючи на ньому ранкову росу. Багряно-червоним сповнився від мальви пелюсток, що затишно обіймають криницю біля хати. Поцілував лан пшениці, щоб злегка обпектись липневим жовтим золотом. Глибоко вдихнув блакить свіжого повітря.

Тепер він, промінь, легенько торкнеться руки, просковзне плечем, заплутається у волоссі. І ти вже відчуваєш, як він проникає в тебе.

А потім повністю огорне теплом, щоб передати все, що в ньому є, усю свою життєдайну силу. Ти всотуєш той дар світла і відчуваєш, як розгортається твоя душа. Розгортає сторінки, недбало зім’яті часом та неприємними спогадами. Ти сповнюєшся сили. Ти готова бачити світ не тьмяним та огорнутим вічним туманом, а насиченим, яскравим, неповторним та прекрасним. Ти розумієш, що сила у красі довкола. У хвилях шовкової трави, що манить пірнути глибоко і насолоджуватись терпко-п’янким ароматом. У гілці квітучої яблуні, що від легкого подиху весняного вітру торкається твого вікна, запрошуючи тебе на побачення із соловейком. У золотистій величі кленового листя, що так затишно восени шурхотить під ногами. У довершеності ліній та сплетень мереживної сніжинки, що люб’язно сіла на твою долоню, щоб привітатись.

Сила у тому, що ти любиш. Вона в ароматі ранкової кави, що розповсюджується вулицями рідного міста. Вона в усміхнених обличчях, які щоранку вітають тебе в автобусі. Вона у вітринах магазинів завжди спостерігає і не дає розслабитись та опустити руки.

Сила у тих, кого ти любиш. Вона передана тобі у спадок маминою колисковою і татковою вечірньою казкою, бабусиними пиріжками та дідусевими обіймами. Вона у скрині з родинними скарбами, де поважно оселилася прабабусина хустка з рожами та прадідусева вишиванка. А ще рушник, що передається у спадок.

Сила довкола тебе. Вона скрізь, поки ти живеш. Вона в середині тебе. Сила – це ти!