Олена вчасно виїхала, бо колаборанти донесли окупантам, що її син служить в ЗСУ

Ми виїхали з дому, коли вже там нестерпно було залишатися з дітьми. Сподіваюся, що скоро повернемось додому, а там – Бог його знає, як воно буде. Там залишилася хата в мене. 

Найстрашніше було, коли бомбили. І фізіономії окупантів  напружували, їх нахабні пики. Воно стоїть, щось із себе корчить, до всього докопується. Вони взагалі нас не вважають за людей.

Мені син подзвонив і сказав: «Збирайся і виїжджай, поки не пізно», тому що там уже таке почалося… У мене ж син військовий. Я тільки виїхала – і мені всю хату перевернули. У селі багато колаборантів, які сказали росіянам, що син військовий. Мені ще на початку березня довелося виїжджати. У мене ж серце хворе. Син сказав: «Мамо, ти не витримаєш там», і я приїхала сюди, в Запоріжжя. 

Я тут у гуртожитку живу, ходжу по підробітках: то собаку комусь вигуляю, то поприбираю. Бо потрібно за щось жити, за все ж треба платити, а в дітей просити не хочеться. Переживаю щодня, як мій син…

За час війни багато всього сталося. І все це треба було пережити. Здається, все моє життя лишилося там, і треба було тут звикнути до всього, якось налаштувати себе. Залишилася без нічого, до того ж - у моєму віці довго до всього звикаєш. Хочеться там, де жила стільки років, віку доживати. Роботи немає, пенсії як такої теж немає. І думаю: як жити далі? Не знаю, що буде. 

Я на початку нікуди не зверталася по допомогу, аж поки дочка мого внука не відправила сюди, бо почали його тягнути в армію. Себе я ще якось могла прогодувати, а це ж уже вдвох, хлопець молодий. І довелося тоді ходити по гуманітарках. 

Соромно мені було. Не звикла до цього. Звикла весь час сама заробляти і себе забезпечувати. А тоді прийшлося, бо їсти треба було варити більше, треба було годувати ще й онука, поки хлопець десь влаштується. 

В сім’ї ми більше згуртувалися. Стали більше одне про одного думати, більше зідзвонюватися. Стали дружніші. У мене ще дуже багато близьких залишилося в Токмаку. І сусідки мої, які мені все життя допомагали. Тепер я намагаюся їм якось допомогти. Іноді передаю посилки. Вони вже літні люди, а там ліків із першого дня не було. Купувала їм, шукала волонтерів та відправляла ліки. 

Думаємо, як тут зиму пережити, бо роботи немає, а за все треба платити. Та ще й, поки йшла до невістки дітей глядіти, по дорозі так гахнуло, що прийшлося за серце хапатися. До цього тут більш-менш тихо було, а тепер і тут страшно. Боюся за онуків. За себе не так переживаю, як за онуків. Вони бояться, з ними треба розмовляти, відволікати їх від тої стрілянини, тому що в них паніка починається. 

Своє майбутнє я вже ніяк не бачу. Мені аби в дітей було все добре, щоб були живі та здорові, а я вже як-небудь… Я операцію складну перенесла, а тепер через нерви моя хвороба назад вертається. То я думаю, мені треба якось протягти, щоб не злягти й не бути дітям тягарем…