«Я телевізор роблю голосніше, щоб діти не чули обстріли»

Це був Новий рік з 2014-го на 2015-й. Був великий гуркіт, посипалися шибки. За двадцять на першу годину нам довелося бігти в підвал, тому що небо все сяяло червоними вогнями, було дуже страшно. Ми переживали за дітей. Я не знала, кого з них першого швидко хапати. Ми в підвалі просиділи чотири, може, п’ять годин. Ось такий у нас Новий рік вийшов. Не дуже веселий, весь в страху.

А наступного ранку, десь годині о 10, я дитя годувала. Воно лежало на руках і раптом різко очі під лоба закотило. Я злякалася, було дуже страшно. До нього – а він не дихає. Я вибігла з дитиною, побігла до блокпоста в чому була. Повз їхав чоловік із жінкою. Побачили, що я бігла з дитиною. Вони допомогли мені доїхати до нашої поліклініки, в Гірськ.

У Горську нам надали першу медичну допомогу, збили температуру, серце запустили. Потім викликали швидку, щоб нас відвезли в Лисичанськ, у дитячу поліклініку. Нас відвезли через чотири години, тому що багато викликів було. Там нас одразу поклали в реанімацію. Ми пролежали два тижні. Прокололися, нам прокапали.

Ми часто хворіємо, у нас постійно то кашель, то нежить. Просто ні з чого. Навіть улітку в нас буває.

Коли починають стріляти, я телевізор роблю голосніше, щоб діти не дуже чули, щоб близько до серця не приймали. Я кажу: «То грім гримить». Вигадую для них якісь казки, історії. Ми починаємо грати.

Я їжджу в онкоцентр на обстеження. Мені зробили операцію. Довелося позичати у друзів, у подруг, тому що в мене туго з грошима, не вистачає. П’ятеро дітей, я одна. Всім треба все купити: і поїсти, і одягнутися, і взутися, - а ціни у нас космічні.

Страх був у мене тому, що можу померти. Хто з дітьми буде? За це я переживала. Я знайшла кошти, зробила операцію і сподіваюся, що далі у мене буде все чудово.

Я б хотіла для своїх дітей дуже щасливе дитинство, таке, як у нас. Але в даний момент я своїх дітей не можу нікуди ні відвезти, ні дати їм чогось більшого, тому що в нас немає коштів. Я отримую дитячі гроші – 4 000 гривень на п’ятьох дітей. Це дуже мало. Влітку я в городі працюю. На базар сходила, цибулі продала, черешеньки, полуницю. І так ми виживаємо.

Я і мої діти отримуємо допомогу від Ріната Ахметова. Ці набори нас дуже рятують. Я вдячна. Це дуже великий запас для нас. Я завжди можу зварити їм кашки, і макарони відварити, і пиріжків зробити. Я дуже вдячна. Я не переживаю, що мої діти будуть голодні.

Найголовніше – я хочу, щоб закінчилася війна. Щоб мої діти жили в мирі, у спокої. Щоб у них пройшло дитинство так, як було у нас раніше.