«Найважче – це самотність, що ми не можемо поїхати до рідних»

Андрій Воронцов, мешканець Новомихайлівки, 85 років:

Ми працювали на одному заводі. Харківський електромеханічний завод. Я за фахом коваль гарячого та холодного штампування, а вона працювала збірником.

Це одна була будівля. Внизу кузня була, на другому поверсі вона збирала праски, настільні лампочки. Одного разу я виходжу з роботи. Вона стояла. Я її побачив, зупинився, запросив. Із тієї пори ми познайомилися й ходили на танці. Через рік ми одружилися. У шлюбі ми 65 років.

Коли я пішов на пенсію, зайнявся бджільництвом. Треба було вибрати місце для бджіл. Ми їздили по селах різних, машина у мене була. Я працював на шахті, і дали мені машину Жигулі «копійку» першу.

Ми познайомилися з одними бджолярами. І з тієї пори я зайнявся бджільництвом і шукав місце, де поставити вулики. І ми обоє тут місце облюбували, у Новомихайлівці.

Цей будинок був порожній. Зарості були. Ми купили цей будинок. Через деякий час я привіз сюди бджіл. Тут було чудово. Тут був сад один, другий сад. Пахло все. Село було дійсно селом.

Обстріли були. На нашій вулиці Володарського живуть Володя і Лариса. У них загинула дівчинка 16 років. Там досі є лунка. Снаряд упав, а вона в городі була. Саме, по-моєму, це було чи в серпні, чи на початку вересня. Уже урожай збирали. І її вбило. Ось це був один смертельний випадок. Ще були поранення.

Страшні часи були одного часу... Стріляли кожен день. Після того випадку ми стали в підвал ховатися. Кілька разів ми спустилися в підвал. Ну а потім вже не стали в підвал спускатися, звикали [до обстрілу] якось.

Морально це пригнічує. Дружина важче переносить це. Вона постійно, десь так стукне що-небудь.... «О, що стріляють?» – у мене питає. Я: «Та не бійся». Я намагаюся її, навіть якщо і стріляють, вона трішки недочує, тому так стукне десь, її щось впаде – «Що, стріляють?» Я кажу: «Ні, не стріляють». Навіть якщо і стріляють, я їй кажу: «Не стріляють». Інакше у неї зразу піднімається тиск, одразу вона хвилюється.

Надія Воронцова:

Ми війну дуже важко переживаємо. Але що ми можемо зробити? Ми вже прожили життя. Плакати не треба.

Я завдяки дідусеві живу. А так би вже давно... О, дідусь мені допомагає ой-ой-ой. Він все зараз у мене робить, все. І прибирання, і прання, і готує. А я так ото за готовим, за ним. У магазин може мене під ручку і провести, і туди, і сюди. А так все дідусь у мене.

Він занадто добрий. Ми якось по натурі з дідусем підійшли, один одного розуміємо, поважаємо. Замолоду ми розуміли, поважали.

Труднощі у нас – те, що ми самотні. Розбита родина. Діти там, а ми тут. То ми всі збиралися докупи завжди ось за цим столом. У нас це ж все старе, і ми його цінуємо, дорожимо. Найважче – це самотність, що ми не можемо поїхати до рідних. По телефону з донькою щодня ми розмовляли. А зараз зв’язку немає.

Андрій Воронцов:

Раніше безперешкодно у вихідний день або в якесь свято ми з Надією, з дружиною, сідаємо в машину та їдемо в місто в гості, або вони до нас приїжджають. Ось відзначали в січні 65-річчя нашого спільного життя. Якби було гарне сполучення, можна було зібратися всім. Тут би було величезне застілля. Було б весело. Ми б відчули, що дійсно це наше свято. Ну а так що? Сіли удвох. Нуднувато.

Обмеження – це те, що немає свободи. Немає свободи пересування, це дуже пригнічує. Ось правнучці було чотири роки в січні 18-го числа. Душа рветься, а вільно не виїдеш. Я сподіваюся, хоча б припинилася стрілянина.