Людмила Анатоліївна з міста Золоте до останнього надіялася, що за її вікнами – не війна, а якесь непорозуміння, яке незабаром закінчиться. Але обстріли та загибель мирних мешканців, у тому числі і дітей, не залишила сумнівів – це війна.

Пам’ятаємо, як у 2014-му я була на дачі, і пропав зв'язок. Чоловік мав повертатися з роботи і він говорить (ще ми встигли порозмовляти, потім треба було знайти саму найвищу точку в нашому селищі, щоб поговорити хоча б три хвилини), що залишається там, бо щось робиться незрозуміле, напевно, початок війни.

Потім він додому йшов пішки, бо чомусь не стали ходити маршрутки. Ми йшли пішки вже ввечері і для мене це було дуже жахливо, коли ми бачили, як їдуть машини з Первомайська в сторону Сєверодонецька і на них написано «Діти»… Мурахи такі по шкірі. Я не зрозуміла, що робиться. Думаю, що якщо дітей вже вивозять, то це вже який жах. Почала плакати і коли ми вже дійшли додому – пропало світло.

Потім ми чотирнадцять днів сиділи, почалися жахливі обстріли. В квартирі знаходитися просто не було змоги, тому що протягом відкривалися двері і вікна. Це був сильний стрес і якесь нерозуміння – такий стан. В першу чергу думаєш – діти, що робити, куди їхати, що далі, як школа.

Місто Золоте – місто таке розкидане, і ми знаходимось на лінії розмежування. Ми живемо на другому поверсі, і у нас вікна виходять на місто Первомайськ. Нам з вікна видно було, як відбуваються ці військові події. Летить літак, ми його бачимо. Летить прямо над дахом - і через декілька хвилин летять снаряди на Первомайськ. По околицях міста, якщо вночі були обстріли – це такі вибухи сильні, коли дрижать вікна і все на світі.

Але я нікуди ніколи не тікала, завжди залишалася вдома. Сяду поплачу, а потім документи, «чергова» сумочка. У 2014 році був обстріл, сім градівських снарядів прилетіло прямо до нас, недалечко біля нашого будинку. І чоловік встигнув крикнути: «Лягай!». Це був армагедон. Я сама така позитивна людина, завжди заспокоювала, а тут я просто сильно плакала, причитала і молилася. Таке бачила, таке пережили!..

Ми переживали, чи сусіди живі, чи нікого не вбили, не зачепило. Говорили про те, що є якесь непорозуміння, може, завтра воно припиниться, що будемо сподіватися. Говорили про те, як боляче, страшно, що ми без майбутнього тут залишилися, що треба десь тікати, бо через нас буде проходити лінія фронту і це у кожного тут на вустах було.

Тільки починалися постріли - такий жах виникав, така жаль за тим мирним життям! Коли бачиш, коли дітки або люди похилого віку сидять тут і тільки починається – зрозуміло, що це не грім, не блискавка, що це вже бій іде.

Почали відрізняти вже чим стріляють. Дуже жаль було дітей, які як горобці розбігалися і швидко забігали в під’їзди.

Кожного дня ми обговорювали, що там сталося, де стріляли, хто загинув, всі живі. Пройшла подія і така значима в моєму житті була – гинули хлопці і люди. Саме страшне для мене було, тому що я сама мама і бабуся, і вчителька, чуємо новину – загинула дитина. Хлопчик з дідусем йшов збирати цибулю на полі і влучив снаряд. Мене дуже вразила перша смерть дитини. Дуже тяжкий був момент, найстрашніший.

Ми сиділи по два тижні без води, світла, без зв’язку. Я казала в родині, що дуже боюся, щоб діти мої і ми всі, щоб не було голоду, холоду, безгрошів’я. Це лякало. Щоб домівка залишилася цілою. Такі були страхи щодо побуту. Страх – такий людський фактор. Я дуже переживала за школу і за дітей. Бігла, щоб рятувати, якось допомогти, розрядити там дітей.

Зараз у нас тут дуже багато техніки. Кожного вечора майже ми чуємо, як реально стріляють, бої, з важкої артилерії луплять тут недалечко. Ми знову останні два місяці уже себе не відчуваємо так. Вже знову почали ці страхи з’являтися. Щоб врятуватися від них ми всі в роботі… Страшнувато зараз стало знову.