Ірина Леонідівна до останнього чекала, що її рідне село швидко деокупують. Та влітку, коли по населеному пункту почали гатити з артилерії, не витримала і виїхала на підконтрольну Україні територію. 

Мені 55 років. Я мешкала в селі Мирне Запорізької області. Зараз воно в окупації. У моєму будинку живуть російські військові. З дому вони все вивезли. Я виїхала в Запоріжжя. До себе забрала далеку родичку. У неї помер син, вона залишилася одна – лежача і сліпа. Так і живемо, бідуємо. Я б пішла на роботу, але не можу, бо її доглядаю.

У нашому селі вже в перший день війни земля здригалася від вибухів. А четвертого березня Мирне окупували.

Відтоді два місяці не було жодних комунікацій. Понад два тижні я їла те, що мала вдома. Добре, що були якісь запаси.

Сподівалася, що з дня на день наше село звільнять. Однак ситуація тільки погіршилась: почалися прильоти по селу. Багато людей виїхало. Із 400 мешканців залишилося близько пів сотні. Виїжджала я в серпні під обстрілами. 

Дуже хочеться додому. У Запоріжжі тихіше, але я все життя прожила в селі, тому ніяк не можу тут звикнути.

Син ще до війни виїхав на заробітки в Польщу. Наприкінці березня до нього поїхала невістка. Донька спочатку виїхала в Кам’янець-Подільський, а потім повернулася до Запоріжжя. Вона розійшлася з чоловіком, бо у нього зовсім інші погляди на життя і ситуацію. Тепер вона залишилась сама з двома дітьми. Я дуже переживаю за неї.

Читаю новини і сподіваюсь на те, що війна скоро закінчиться. Молюся за своїх рідних, за Збройні сили України і за нашу перемогу.

Я хочу, щоб повернулося те, що було раніше, щоб рідні були поряд. Хочеться миру та спокою.