Полянська Олена, комунальний заклад "Дніпрорудненська гімназія "Софія" - загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1"

"Війна. Моя історія"

“Я залишаюсь тууут, тууут, тууут...” 

Вже з Лвівської області їду в Рівне, а в машині той самий плейлист, що й рік тому. Коли, виїхавши з окупації, пересувались Запоріжжям - мріяли, що саме з цими піснями будемо повертатись додому, в рідне місто Дніпрорудне, де залишились найрідніші люди - наші батьки; де залишились найприємніші спогади; де народились твої діти, яким так віддано облаштовували дининство, яке було щасливим і безтурботним, аж поки 24 лютого 2022 року...

1 вересня 2023 року фізично Я  – в Рівному, а душею – на Запоріжжі, маленькому шахтарському містечку, яке останнім часом, так часто бачу уві сні.

- Моя маленька Батьківщино! Як ти без нас? - запитую щоночі. І чую крізь сон її кволу та зморену відповідь:

- Чекаю, приїздіть!..(душать сльози)

Чи цікава комусь чергова історія про вимушено переселених осіб? Мабуть, що ні. Але спробую не набриднути...

Я - вчителька з Дніпрорудного, як і більшість вимушених переселенців, мрію про перемогу України та скоріше повернення додому. Сумую за рідними і своїми, розкиданими по світу, учнями, з якими щодня зустрічаюсь на  онлайн-уроках.

Рідні сестри опинилися в одному місті

З Дніпрорудного ми з чоловіком і двома дітьми (16-річним сином Дмитром та 12-річною донькою Валерією ) виїхали 11 травня 2022 року. Спершу в Запоріжжя, де прожили майже п'ять місяців. Потім, у вересні, коли в місті почалися масові ворожі обстріли, вирушили до знайомих на Львівщину. А через чотири місяці подалися у Рівне, де зупинилася сім’я моєї рідної сестри – Наталії Кононенко.

Наталя з рідними у вересні торік із Запоріжжя відразу поїхали до Рівного, а згодом і ми перебралися до них, бо, по-перше, я зрозуміла, що життя в горах – це не для нас. Звичайно, у Карпатах на якийсь час ми знайшли захист, навіть трішечки стабілізували свій психологічний стан, але швидко зрозуміли, що ми  – люди степові, і гори з часом почали якось давити, обмежувати наш простір. До того ж, усвідомлювали, що нам треба повертатися до реальності, врешті-решт, шукати роботу. А в гірському селі це виявилося дуже складно. Крім того, у нас – двоє дітей, яким потрібне живе спілкування з однолітками. Тут також виникли проблеми.

У Рівному життя почало поволі налагоджуватися. Чоловік знайшов роботу, а я, будучи класним керівником 8-А класу КЗ “Дніпрорудненської гімназії “Софія” в Дніпрорудному, продовжую зі своїми учнями онлайн-уроки з рідної мови, української та зарубіжної літератури.

Доволі швидко адаптувалися до нового середовища й діти – Дмитро та Валерія. Хоча, як і раніше, обоє дистанційно навчаються в школі, знайшли в Рівному друзів. Син потоваришував з хлопцями, з якими відвідує спортивну секцію з кікбоксингу, а дочка – з сусідськими дівчатами, з яким займається рукоділлям.

Відкрила в собі в собі задатки, які стали хобі

Повсякденні будні переселенки, здавалося, повернулися у звичне русло. Заняття з учнями забирають у мене,  практично весь час. Адже, крім самих уроків, на підготовку до них щодня йде не менше 2-3 годин. А ще, звісно, хатні справи, тому  не часто випадає нагода долучитися до заходів, які проводяться для внутрішньо переміщених осіб. Втім користуюсь найменшою можливістю для спілкування, з якого черпаю натхнення та енергію.

А от, аби чимось зайняти себе на літніх канікулах, я, яка звикла у вільний час працювати на власній присадибній ділянці, а в Рівному не маю її, пішла на безкоштовні курси шиття. Після закінчення яких, навіть трішки попрацювала швачкою, отримавши за це зарплатню, яка неабияк потішила мій внутрішній стан. Але фінансова сторона, то не головне. Для себе зрозуміла, що в мене все виходить, я неабияка спеціалістка: навчилась шити футболки, світшоти, шорти, штани. Улітку брала участь у показі моделей, на якому разом з донькою продемонстрували наш фемелі-лук, який відшивала власноруч. Емоцій було через край.Також  набуті навички швачки знадобилися, коли шила для ГО “На варті”( співорганізаторкою якої являюсь і я) Запорізької області, уніформу на фестиваль «Молодий борщ» –  яскраві фартушки та “солошки”.  

Але, опанувавши нову професію, все ж таки не зрадила своєму педагогічному покликанню, продовжила працювати за освітнім фахом.

На новому місці ми прижилися легко.Зрозуміла, що не ми обираємо місце, а місце обирає нас. Як на мене, все залежить від самої людини. Телефонуючи, мої колеги-земляки не раз питали, мовляв, які люди у Рівному. А я щораз відповідаю: «Люди скрізь однакові». Головне – як ти до людей, так і люди до тебе будуть ставитися. До речі, спіймала себе на думці, що куди б не поїхала – у Дубно з сином на змагання, у Смигу на благодійний ярмарок, у Млинів на фестиваль «Молодий борщ», чи де-інде, в мене ніколи не було конфліктів, хоча не раз ставала їх свідком.

Російська тепер  асоціюється з агресором-окупантом

Дедалі частіше стала помічати, що у мене змінився світогляд, я по-іншому почала дивитися на речі, на які раніше просто не звертала уваги.

Останнім часом російська мова, хоча я й виросла у російськомовному середовищі, викликає в мене тригерні моменти. Коли ми жили у туристичному містечку Славське на Львівщині, там було багато переселенців, посеред яких російська просто рікою лилася. Мені завжди хотілося прикрити вуха і сказати: «Люди, що ви робите?!» Російська тепер у мене асоціюється з агресором і я не можу з цим нічого зробити. Слава Богу, що в Рівному мінімально чую російську. Це мене дуже надихає – не все втрачено в нашій країні.

А ще мені не дають спокою думки про повернення додому. У мене з голови не виходить рідний дім, через це відчуваю себе рослинкою, яку видерли з корінням і забули пересадити. Мрії про повернення тішать, але з кожним днем вони стають якимись прозорішими. А повернутися у Дніпрорудне, де залишилися моя мама і батьки чоловіка, наразі не можемо, бо місто знаходиться в окупації.

Там поки що усім заправляє «рускій мір». Людей змушують брати російські паспорти. Дуже високі ціни на продукти, а допомогу дають тільки тим, хто маєте цей паспорт. Там, як розповідають рідні і знайомі, – страх, що твориться. Беззаконня, насильство, мародерство. 

Діти надихають своєю вірою

Болить серце  і за своїх учнів, яких війна порозкидала по всій Україні, а дехто виїхав за кордон. Та найбільше переймаюсь тими, хто живе на окупованій території. Діти, які залишилися в Дніпрорудному і щодня, якщо немає перебоїв зі зв’язком і світлом, долучається до наших онлайн-уроків, – люблять Україну і чекають на наше повернення. Ми з ними не раз про це говорили. Хоча, на жаль, чимало дітей пішли в російську школу. Інколи діти розповідають про своїх однолітків, які перестали з ними вітатися через їхню проукраїнську позицію. І вони щиро дивуються, що ті не розуміють: коли повернеться українська влада, то їм доведеться разом жити і спілкуватися далі. Причини – різні. Звичайно, дається в знаки відсутність правдивої інформації про все, що відбувається. Але здебільшого все залежить від рішення батьків. Якщо дітей не вивезли на підконтрольну Україні територію, значить є якась причина. Одним просто подобається «рускій мір». А інші залишилися в окупації через стареньких бабусь і дідусів, яких не можуть покинути. Та тих, хто не зневірився – більшість. І мене це надихає.

«Я – сильна, з усім справлюся»

Втім,  на мене все частіше нападає депресія, яку наразі намагається подолати самотужки. Хоча й розумію, що неможливо нічого повернути, інколи порівнюю своє минуле і нинішнє життя. До повномасштабного вторгнення росії чоловік  працював на шахті. У нас було достойне життя: мали хороші доходи, комфортну квартиру в Дніпрорудному, затишний будиночок за містом і невелике фермерське господарство, під яке почали закуповувати сільгосптехніку. А в один момент все це довелося покинути і поїхати світ за очі - у невідомість.

Деколи пригнічує не тільки те, що сумуєш за рідними, а й ситуація, в якій невимушено опинилася. Тебе просто насильно виколупали з дому, не давши взяти з собою навіть найнеобхідніше.

Ті умови, в яких ми живемо зараз, не йдуть ні в які порівняння з тим, які мали до війни. Це як небо і земля. Ми однозначно  жили краще. Зараз дуже важко. Раніше у нас була своя квартира, а зараз щомісяця доводиться платити 10 тисяч за орендовану. А ще психологічного тисне те, що,  в тебе немає звичайних для господині речей. Чотири вилки і чотири пластмасові тарілки – оце по суті і весь посуд...

Через напади відчаю мені рекомендували звернутися за консультацією до психолога. Але, думаю, я – сильна жінка і з усім сама справлюся… І знову ж таки брак часу не дає можливості спланувати візит до психолога. Хоча, якщо відверто, то із задоволенням пішла б уже хоча б тому, що люблю і спілкування, і навчання, і викладання. Гадаю, я й сама вже можу проводити майстер-клас, маючи викладацький досвід, навички швачки і невеличкий досвід з виготовлення прикрас. Впевнена, що добре справилася б з цією задачею.

Не полишаючи мрій про повернення додому, у Дніпрорудне, виношую план, який маю намір реалізувати вже в Рівному. Наразі подала заявку на участь у грантовій програмі. Якщо  проєкт пройде відбір, то  планую купити швейну машинку і шити світшоти для своїх учнів, що знаходяться в Запоріжжі під постійними обстрілами. Хочу, щоб вони відчули не тільки моє тепло, а й тепло України.

Але поки ще план не реалізований, то мені ніхто не забороняє буйно мріяти...

Далі буде...