Кисіль Софія, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №13"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куц Лариса Анатоліївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року ранок кожного українця почався не зі співу пташки за вікном, та не з чашечки кави. Харків спав. Хтось уже прокидався, готувався до робочого дня. А хтось прокинувся від дзвінка друзів, рідних, від звуків вибухів, які харків’яни одразу й не зрозуміли. Хто о п’ятій ранку може зрозуміти, що почалася війна?

Війна. Яке страшне бридке слово. Як холодна вода за шкірку. Як опинитись десь глибоко під землею без світла й повітря. Це почуття має одну назву – страх. Харків прокинувся від страху.

Мене розбудили батьки. Вони намагались бути спокійними. Сказали, щоб я збирала речі, бо почалася війна. Раніше в нас уже була зібрана валіза на випадок такого ось, бо поширювались слухи, що буде напад Росії на Україну. А ми живемо біля кордону. Я схопила рюкзак, запхнула туди теплі речі, схопила телефон, щоб зателефонувати друзям. Як виявилося, хтось із них уже був у дорозі – вони виїжджали з міста.

Мама сказала, щоб я йшла в магазин за продуктами, він через дорогу від нашого будинку. Коли я прийшла туди, була десь восьма ранку, але в магазині був уже страшенний натовп. Я такого ще ніколи не бачила.

Коли я прийшла додому з продуктами, почула, що батько телефонує до міської територіальної оборони, але на тому кінці йому сказали, що всі вже у передмісті. Там ворог. Люди тікали з Харкова, хто як міг. Наша родина теж хотіла виїхати, але батьки боялися, що в дорозі може щось трапитись.

Весь день ми прислухались до звуків вибухів. Тато сказав, що потрібно йти прибирати у підвалі, там можна ховатись. На якийсь час стало зовсім спокійно, наче нічого не відбувалось. Навіть тихо. Я подумала, що, може, все вже скінчилось.

Я вийшла з підвалу, стояла розмовляла з сусідом. Будинок мій ближче до передмістя. Раптом над нами почувся гуркіт літака. Так, це був літак. Він пролетів над нами так низько, що, здавалося, черкне крилами будинок. Мені здалося, що я побачила пілота в кабіні цієї махіни. Люди побігли ховатись, а я стояла і не могла поворушитись.

Мене заціпило від жаху. Я стояла і дивилась в небо, бачила, як від літака відділилась бомба і почала пливти до землі. А я стояла і дивилась.

Неподалік був залізничний міст, мені здалося, що мітили саме туди. Сусід, який теж стояв і дивився на все це, раптом штовхнув мене і ми разом майже покотились у підвал. Усе це тривало декілька секунд, але здалося, що пройшла година. Усе як у сповільненій зйомці.

Після того нальоту я почула про першу смерть у цій війні. Загинув чоловік, який вийшов зустріти свого родича до того залізничного моста. Я не знала ще тоді, про скільки смертей і страшних подій прийдеться почути ще, і ще, і ще…

Харків оговтався від першого удару. Харків встояв і дав відсіч ворогу. Я мрію, що дуже швидко зможу прокинутись у мирному світанку, підійти до вікна з чашкою кави і сказати: «Привіт, день! Привіт, мир! Ми все пережили. Ми будемо жити».