Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ганна і дочка Іляна Якимченко

«Я намагалася телевізор голосніше зробити, щоб діти не чули війну»

переглядів: 1103

Якимченко Ганна, 33 роки:

До війни було добре, відмінно. А ось як війна прийшла – у нас усе змінилося. Хто поїхав, хто залишився. На нашій вулиці зовсім тиша. Кожному хочеться спокою, щоб не постраждати від снарядів, від осколків. До нас прилітало три снаряди, усі в один час. Сусідам влучило в будинок. До нас у сінник влучило й відбилося на два вікна.

Разом із дровами все злетіло – і сусідам вікно розбило, і у нас. А друга воронка – упав [снаряд] і осколками покришило виноград. Гараж повністю розбило, сарай – теж повністю. Тільки одні ось руїни позалишалися. Відновлювати – я не знаю як. Я одна з мамою, не потягну повністю це відновити.

Якимченко Анна и дочка Иляна

Ми якось навіть не думали, не підозрювали, що буде. Чули, що йде техніка, навіть із боку степів бачили – колона йшла. Але думали, повз пройде. А тут, не пам’ятаю, якого числа, серед ночі нам між сараєм і гаражем влучив снаряд.

Серед ночі куди бігти? Немає куди бігти. Убік, у купку, щоб ті осколки не падали. Ховала так, в куток їх ховала, щоб у кутку були, під столом. А куди бігти? У підвал ховатися – не добіжиш. Хто його знає, із якого боку воно впаде. Що найстрашніше? Те, що немає чоловічої опори й підтримки. Хто буде біля маленьких діток, якщо, не дай Бог, щось трапиться зі мною?

Якимченко Анна и дочка Иляна

Якимченко Іляна, 6 років:

То бомбардування, міни. Вікно розбите там, коли снаряди падали. Ми в підвалі були. У підвалі сиділи довго. А якщо не буде бахати, з підвалу можна вийти. Ми можемо виходити з підвалу, поки там нічого не впаде.

Ганна:

Ми такого не бачили, так діти побачили. Я їх намагалася відволікти, увагу їх відвернути. Казала: «Це десь там далеко». Намагалася телевізор трохи голосніше зробити, щоб вони цього не чули.

Якось три снаряди над головою пролетіли, коли ми йшли в садок. Начебто нормально дійшли, а потім телефонує вихователь: «Прийдіть, Іляні погано стало, нудить її». Від переляку, від нервів. Але, слава Богу, після того випадку більше такого з нами не відбувалося.

Найголовніше, важливе, щоб настав мир. Ось це найважливіше. Щоб було тихо, спокійно, не чути ночами, що десь стріляють або десь падають снаряди. Або хтось від горя, від війни страждає. Найголовніше – це мир і спокій.

Якимченко Анна и дочка Иляна

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Гранітне 2014 2018 Відео Історії мирних жінки зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення діти
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій