«Голосіння, стогін, плач…»

Хаджинов  Євген, 17 років, Гранітненська ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Гранітне

Есе «Один день війни»

За сім років важко сказати, який день був найстрашнішим. Але я спробую. Важкі спомини насуваються, як темна осіння хмара. Згадалось, як прокинувся серед ночі через спалах блискавок під звук розкатів грому…

Батьки підхоплюють мене на руки та несуть до підвалу. Там ми сидимо разом з маленькою сестричкою, іноді здригаючись від холоду, чи від страху. Коли все стихає ми виходимо на поверхню, боючись того, що можемо побачити, або не побачити більше ніколи. Вибиті шибки, побитий дах, але загалом вціліла хата. Минулося.

І тут я бачу стовп диму у сусідів – не минулося. Страшно. Моторошно. На все життя. Обійстя як і не було. Скрізь скло,  уламки вікон, черепиця…і дитячі іграшки… Голосіння, стогін, плач… Як важко на все це дивитися. Слава Богу усі живі.

І думаю: «Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб. Люди кохаються, народжують дітей, створюють симфонії і поеми, роблять наукові відкриття…» Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення.

І хочеться звернутися до усіх землян словами відомої пісні:

Убийте війну,

Прокляніте війну,

Люди Землі!

Ми знаємо, що війна – це біль та страждання.

Хочу, щоб такий день ніколи не повторився. А згадувати треба, бо спогади стануть пересторогою війні!