Дзюбенко Анна, 9-б клас, Вінницький ліцей №26 імені Героя України Дмитра Майбороди

Вчитель, що надихнув на написання — Вяльцева Людмила Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Словами важко описати жахіття війни, але ми вже майже три роки боремося за свою свободу, за свої землі. Від початку повномасштабного вторгнення на українські землі я зустрічала багато різних людей: одні були налякані тим що коїться навкруги, інші не знали як діяти та що робити, а були й такі хто не вірив у початок війни та казав, що це лише на кілька днів аби так залякати людей. Можливо, запитаєте хто я серед цих людей?

Якби мені дали змогу описати себе у перші дні, я б, напевне, зламала мозок, щоб підібрати всі синоніми до слова “страх”.

Тож давайте почну з початку. Той самий ранок двадцять четвертого лютого. Я і досі пам’ятаю, як мене розбудили зі словами “Почалась війна, вони перейшли кордони”. Тоді я ще не розуміла всієї серйозності ситуації та думала тільки про те чи потрібно іти до школи. Пізніше мама пішла на роботу, а я залишилась дома сама, збираючи речі, книги та документи. У цей же день мене забрали в село, думаючи, що там буде безпечніше. Було страшно. Дуже страшно. 

Батьки залишились у місті, а у мене почались перші на той момент панічні атаки. Перші кілька ночей я зовсім не могла спати, мене накривала паніка, я плакала, закрившись у вбиральні й не знала, що буде далі.

За деякий час у село приїхала мама і мені стало трохи спокійніше, відновилось дистанційне навчання і ніби все ставало на свої місця, окрім одного: клята війна продовжувалась. Слухаючи новини, я постійно ставила два питання. “Чому це все відбувається саме зараз? Чому це взагалі відбувається…?”. Декілька місяців я побула в селі, були дискусії про виїзд за кордон… Але знаєте, коли мене запитали, чи хочу я виїхати, я чітко сказала: “Ні. Я не хочу виїжджати”. Через пів року від початку війни я повернулась у місто, тоді я вперше почула сирену, яка сповіщала місто про початок повітряної тривоги, але, як на диво, мені не було страшно, хоча це не надовго. Через декілька місяців відновили навчання в школах, охочі писали заяви та могли ходити та навчатись у школі. Я теж пішла, і мушу визнати, що це були найкомфортніші останні місяці сьомого класу. Все ніби було як треба, друзі, школа, батьки поруч, напади паніки теж зупинились, але одне залишалось непорушно – війна тривала. 

Літо дві тисячі двадцять третього року я теж провела у селі, вночі можна було часто почути, як щось летить. Найчастішим “гостем” у відкритому небі були шахеди, які гучно пролітали повз населені пункти. Новий на той момент і наш теперішній дві тисячі двадцять четвертий рік. Він для мене став як і найгіршим так і найкращим роком. Почну, напевне, з кращої сторони: я нарешті зробила вибір, і знаю ким хочу бути та чого хочу досягти у житті, знайшла дійсно близьких друзів. А також я почала писати книгу, але про це згодом. Найгірші сторони також були: до мене повернулись панічні атаки, хоч вони не такі часті але все одно час від часу проявляються. Я стала більш вразливою, зараз в мені переважають негативні емоції. Як раніше зауважила я почала писати книгу, спершу це були невеликі історії якими ділилась з друзями, я відчувала багато позитивних емоцій коли вони читали і зрозуміла що мушу написати власну книгу щоб потім видати її для інших людей, щоб подарувати їм позитивну енергію.

За весь час подій які відбувались навколо, я усвідомила що навіть у такі важкі часи потрібно вміти радіти.

Особисто я знаходжу такі щасливі моменти у звичайній прогулянці з друзями, приємному вечору з родиною, смішним ситуаціям у школі, у смачній булочці та цікавою книгою. 

Це тільки маленька частинка тих речей, які допомагають мені впоратись зі стресом.

На думку часто спадають слова Олександра Довженка: "Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину"