Висоцька Софія, 9-а клас, науковий ліцей №3 Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Якименко Наталія Олегівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не жила без війни, як і багато дітей мого і наступних поколінь. Я народилася в довоєнний час, але чи можна назвати життям коли ти достоменно нічого не пам`ятаєш? 2013 мені доля подарувала найбільший подарунок — сестру, а 2014 забрало життя ще сотень таких немовлят, військових, цивільних.

2022 рік став потрясінням для усього світу. Те, чого ми боялися більше всього, повторюючи історію.

Здавалося, що дані війни залишилися далеко, загубившись у словах на запилених сторінках з Історії України. В часи коронавірусу ми всі знали, якщо хочеш жити — роби вакцину і слідуй правилам гігієни. Та де ж взяти вакцину від ракет які падають тобі на голову, людей які стріляють меживочі і страху неминучої загибелі з кожним виттям тривоги? Перші дні йшли важко. Світ крутився наче шалена центрифуга, готуючи космонавтів відправитися в політ. Кордонів вже не існувало. І нарешті прокинулося розуміння того, що це відбувалося завжди.

Весна того року так і не настала. Увесь рік був наче суцільна зима.

І знову повернувся онлайн, бо школам було далеко не легше. Переселенці спали в класах, нажахані, волонтери працювали нон-стоп і постійно хотілося жити. Дихати. Повернутися в те безтурботне життя. Пам`ятаю, як ми брали подушки з дивану, сідали на них в коридорі між двох стін. Чекали, чекали і знову чекали. Аж доки не лунало "УВАГА! ВІДБІЙ ПОВІТРЯНОЇ ТРИВОГИ!". Перший рік пролетів, а наші військові все тримали стрій. І тоді увесь світ побачив наш незламний бік. Загартовані вогнем і опролиті братерською і ворожою кров`ю повертався наш кордон. Ми всі молилися. Вечори нашої родини проходили стоячи пліч-о-пліч, шепочучи прохання на боже благословення захисникам. І те відчуття: стоїш між рідних, і тебе наче огортає теплом. Чи то від освяченої свічки, чи від обійм тата. Але ти повертаєшся назад через те, що в руках мами всхлипує тихенько бабуся. Перша половина другого року була не скільки страшна, скільки болісна. Тобі здається, що війна вже майже закінчилася. Ось-ось привезуть нові F-16 як і обіцяли, а ось везуть іще одну домовину з військовим і село стоїть на колінах.

Ми вже звикли до сховищ, до тривог, але ніколи не звикнемо до звірств москалів і вбивств невинних.

Друга половина стала ще дикіша. Дзижчання шахедів, наших героїв мордують супостати, сім`ї за сім`ями прощаються з найдорогоціннішою річчю — життям. І зараз, переживши ці 2 роки, все що я можу сказати, це... дякую. Тим, хто дарує мені новий ранок кожен день. Тим, кого будуть навіки пам`ятати героями. Тим, чиї імена назавжди залишаться на меморіалах, поряд з Гераклом і Прометєм. Тим, кого назвуть "Титанами", хоча і, на жаль, посмертно або в критичному стані. Дякую. Я щаслива, що гордо можу сказати: "Я — українка". І куди б доля мене не занесла, завжди нею буду.