Пелипенко Евеліна, 11 клас, Валявський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Городищенської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Тригуб Ніна Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів…Якими мірками можна виміряти час у свідомості дитини, яка пережила жахіття війни?..

Війнa… Усього тільки слово. Але скільки болю, гіркоти, самотності й смерті несе в собі воно! Війнa – це, на жаль, наше сьогодення...

До весни чотирнадцятого Донбас жив звичайним, мирним життям. Я дуже добре пам’ятаю той чорний день, який, напевно, залишиться у пам’яті на все життя. Мені було 6 років, ми разом із друзями гралася на дитячому майданчику, раптом несамовитий гуркіт увірвався в наше мирне дитинство. Такого раніше ніколи не чули. Дитяча цікавість примусила нас подивитися, що ж це таке? О, якби ж то був тільки сон, з якого можна було б повернутися у безтурботне, мирне життя! Мама вранці погладила б по голівці, заспокоїла і все минулося б. Але ні, то був не сон.. По вулицях їхали незнайомі нам машини, я вже пізніше дізналася, що то була військова бронетехніка. Згодом навчилася розрізняти за звуком. Кожного дня я бачила страх, чужих військових, літаки, чула свист мін над головою, сирени, від яких завмирало серце, й тріпотіло все всередині.

У 6 років з’явилося перше сиве волосся, ось тоді, мабуть, і закінчилося моє безтурботне дитинство.

Так тривало 8 років. За цей час ми звикли до цього моторошного внутрішнього стану. Ми навчилися жити з цим та виживати тоді, як всі інші регіони жили звичайним життям.

2022 рік змінив життя багатьох родин, і моя – не виняток. Але це вже була інша війна — кровожерна, жорстока, варварська, бездушна, яка залишає за собою тільки смерть та руйнування. Вона ввірвалася в моє життя вдруге. Перші місяці були сповнені шоку та страху. Без тепла та світла ховалися від постійних обстрілів у підвальному приміщенні моєї рідної школи разом з іншими мешканцями села. 

У 12 років я вже знала: як це здригатися від вибухів, залишитися в одну мить без житла та шматка хліба.

Переселенці… Яке страшне слово… Наша родина залишила рідний та дорогий серцю Лиман. Покидаючи свої домівки, ми змогли врятувати лише те, що встигли вхопити: документи й улюблену собачку Асю. Війна забрала усе, але не змогла відібрати віри в перемогу. Моя родина не мала сумніву, що це ненадовго, і ми повернемося до рідної домівки хай і зруйнованої, але реальність була іншою… У мене як і у мільйонів дітей були вкрадені святкування днів народження, шкільні випускні в рідній школі, спілкування із друзями, яких війна розкидала по світу.

У такий складний чaс не можнa стояти осторонь подій, які відбуваються нaвколо нaс. Кожен має робити те, що може для перемоги... Моїй рідні знайшли тимчасовий прихисток на щедрій, гостинній валявській землі. Тут я пішла до школи після двох років дистанційного навчання, знайшла нових друзів, зустріла вчителів, які поставилися до мене з розумінням, разом із новими однокласниками ходимо плести маскувальні сітки, збираємо кошти на благодійних заходах, щоб допомагати нашим захисникам.

Кожен українець має розуміти, що зараз не час стояти осторонь.

Патріотизм, незламна сила духу, сміливість – це риси характеру, які притаманні нашим українським захисникам, хлопцям і дівчатам, один із них мій брат Костя, капітан цивільного захисту. Я захоплююся його незламністю та тисячами таких як він.

Після полону Костя повернувся у рідний Лиман, разом із колегами вивозить у безпечніші регіони земляків. 

Ми, його сім’я, підтримуємо його всім серцем і дуже за нього хвилюємося. Відвага та сила духу Кості завжди надихають нас вірити в те, що справедливість буде відновлено, злочинці понесуть суворе покарання за свої нелюдські вчинки.

Мої 1000 днів війни — це 1000 днів випробувань, але й безкінечної віри в перемогу. Мирна Україна — наша спільна мета.

Все буде Україна!