Алекберова Аіша, ІІІ курс, Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І. С. Нечуя-Левицького

Вчитель, що надихнув на написання — Даниленко Роман Михайлович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

“Нехай на ваших малюнках віддзеркалиться лише мирне та щасливе дитинство”.

Я думала про ці слова, ведучи за руку свою шестирічну сестру в укриття з її першого свята у школі. Посвята у першокласники. Те, чого не було у мене, і те, що я щиро бажала пережити їй. Не встигнувши розказати свій віршик, який вона так радо вкотре повторювала вдома, вона та решта 1-В класу вже втретє спустилися зі сцени, поки в залі лунало здивоване “Тривога!”, розчароване “Знову?”, та роздратоване “Та скільки ж можна?!”. У мами від того свята залишилося відео, у мене – спогад, як я найгучніше підтримувала сестру, коли їй вручали диплом першокласниці. А що залишилося у неї?

У лютому 2022 року, напередодні вторгнення,

я разом з моїми однокласниками бігали по підвальних приміщеннях школи, доки нас не бачили техпрацівники. Ми шукали, де ж буде наше укриття, про яке всі говорять, якщо почнеться війна.

“Та її ж не буде, бо скоро має вийти новий сезон нашого улюбленого серіалу! Путін вже розвертає танки та прямує назад!” - сміялися. Жартували. Так нам було менш моторошно.

23 лютого ми сиділи на уроці з правознавства, сміючись за останніми партами. У щоденник записали домашнє завдання – написати про себе резюме. Та половина з нас халатно ставилися до навчання, бо були 14-річними підлітками. Вважали, що ми вже дорослі і круті.

У зошиті було написано “23 лютого. Класна робота”. Це - останній мій запис зі школи.

24 лютого ми говорили з однокласницею та вона сказала “Сподіваюся, до завтра це все уже кінчиться. Я готувала на завтра проєкт!”. “Завтра” затягнулося на два тижні, тоді я спала на кухні, під звуки радіо, що цілодобово голосило про новини, та повітряні тривоги у інших областях. Я з нерозумінням запитувала себе, як таке жахіття може відбуватися у XXI столітті? Коли вперше побачила на телефоні повідомлення “Повітряна тривога”, серце завмерло, а руки почали труситися, поки ми з сім’єю збирали рюкзаки та бігли до укриття. Так пройшло ще декілька тижнів. Тоді уночі я спала у “вуличному одязі” з рюкзаком під ногами. Перша увімкнена в нашому місті сирена звучала, ніби у фільмі, але це було насправді.

Тоді “завтра” затягнулося ще на рік, а потім – на два. 

Війна забрала у нас останні роки, коли ми могли бути дітьми.

7 червня 2024 року я спостерігала за пасажирським літаком, що пролітав десь високо у небі, серед хмар. За собою він залишав полосу в небі. Ця полоса – моя улюблена річ у спостереженні за оминаючими моє місто літаками, що я так люблю робити ще з дитинства.

“Бабусю, літак!”

“Ні, онучко. Не літак.”

Я прокинулася. Над будинком з гучним свистом пролетіла ракета.

До війни я думала, що на ракетах тільки літають у космос. 

Глянула на годинник: 4 ранку. Сьогодні – день моєї здачі НМТ. У цей день я побачила різні емоції: хтось плакав, бо, незважаючи на довгу підготовку, не склав так, як собі задумав. Багато з присутніх радісно дзвонили батькам, а вони, я впевнена, пишалися ними. Їх діти тепер на крок ближче до здійснення своїх мрій.

Найбільшою моєю мрією, як і більшості тих дітей, є якнайшвидше настання миру. Я мрію про час, коли вже не доведеться здригатися від звуки сирени повітряної тривоги, коли українські героїчні захисники живі і здорові зможуть повернутися до рідних домівок з перемогою, коли ми зможемо забути про відключення електроенергії, та час, коли нарешті ми зможемо розбудовувати вільну, незалежну, мирну, економічно самостійну Україну, де всі будуть вільними, рівними і щасливими.

Єдина річ, яку не зможе у нас забрати війна – це мрія про щасливе майбутнє.