Дивом харків’янка Дарина змогла залишити місто, яке вже було під обстрілами. А потім вона почала малювати свій біль

На другий день війни мені подзвонив незнайомий чоловік і сказав, що недалеко від мого дому розбомбили «АТБ», й мені треба збиратися. Через пів години я сиділа у незнайомій машині зі своєю кішкою на руках. За кермом сидів той самий чоловік, поряд – його син, хлопчик років 11-12. Він продивлявся новини у «Телеграмі», де писали, в яких районах Харкова чутно постріли або вибухи, щоб його батько їхав подалі від цих місць. Ще через декілька годин ми були в Кременчуці у моєї мами.

Спочатку я смикалася від кожного звуку, схожого на постріл, думала, що це не мине - настільки сильно відчуття тривоги в’їлося у мозок.

Але потім стало легше. Перші декілька місяців малювати не хотілось: здавалось, що це марне. Треба плести сітки, надсилати посилки з їжею у Харків і таке інше. Малювання – пуста витрата часу. 

А потім були перші прильоти у НПЗ, полилися емоції, з якими було вкрай важко справлятися - малювання стало допомагати.

Кожна картина присвячена своїй емоції: страху від вибухів, панічному очікуванню під час сирен, ненависті після прочитаних новин, відчуттю безпомічності після Бучі, Гостомелю, Маріуполю і багатьох зруйнованих міст. Далі був «Амстор».

Це – жах. Жах від того, що ти не можеш зробити абсолютно нічого, щоб це зупинити, і марно тепер не тільки малювання, а і все інше. Потім була Вінниця і черговий удар по Харкову. Десь там ще є мій дім, або його вже немає – я навіть не знаю. Головне, що всі друзі відповідають на дзвінки та повідомлення. Так з’явилась картина «Дім» і бажання показувати свої емоції. Може, комусь відгукується так само.