Дівчинка дивом вижила в окупованій  Бородянці, а зараз адаптується до життя в столиці України і вірить у нашу перемогу

Мене звати Ліза, мені 14 років і мені довелося пережити місяць окупації у моєму містечку Бородянка. 

До початку війни моє життя було звичайним і спокійним. Я ходила до школи, гуляла з друзями. Але 24 лютого моє життя змінилося назавжди. Я прокинулась о шостій ранку й почала збиратися до школи, як тут заходить мама і каже: «Почалося». Я спочатку навіть не повірила, що таке може трапитися, але коли включила новини, то зрозуміла, що це не жарти. 

Ми залишилися в Бородянці і, забігаючи наперед, хочу сказати, що нам пощастило вижити. Спочатку було тихо, але через тиждень чи два, коли наше містечко окупували, стало гірше. Перші дні жилося нормально - навіть не вірилося в те, що почалась війна, але потім, коли в Бородянку зайшли російські війська, стало гірше. У нас не було світла, Інтернету, тепла та зв‘язку. Було дуже холодно та страшно. Ми готували їжу на вогнищі з тих продуктів, що ще можна було їсти. Нас рятувало те, що було 3 бочки води.

Найстрашніше було тоді, коли чули постріли та вибухи і не знали: пронесе чи ні.

Одного дня я сиділа вдома та раптом почула жахливі вибухи. Мама забігла до моєї кімнати та сказала, що треба швидко бігти у підвал. Коли я вийшла на вулицю, побачила, як недалеко від нас безупинно падають снаряди. 

Ми постійно переховувалися у підвалі через страх, що у наш дім щось прилетить, і неважливо - це було вдень чи вночі. Пам‘ятаю ніч, як я йшла в підвал і раптом дуже недалеко почали стріляти. 

Також до нас приходили російські військові. Побачивши їх, я дуже злякалася і почала нервувати. Вони зайшли в наш дім та почали його оглядати. Я думаю, що мені надзвичайно пощастило, що вони нічого не зробили з нами.

День за днем росіяни ще більше розбомблювали моє місто, знущалися над людьми та тваринами. Коли нас звільнили наші захисники, я була буквально на сьомому небі від щастя. Я була ладна обіймати кожного українського військового, якого бачила. Коли ми поїхали в центр Бородянки - тоді, коли ще нічого не прибирали, мене огорнув жах, а на очах виступили сльози. В голові була тільки одна думка: «За що?».

На свій страх ми поїхали до Києва. Дорога була нелегкою: їхали години три, всюди були блокпости, міни, розбита ворожа техніка, розбомблені домівки та навіть декілька мертвих людей.

У Києві я пробула місяця два. Адаптуватися було не зовсім важко, але лякали гучні звуки. 

Коли Бородянку визволили, нам щотижня привозили гуманітарну допомогу, а у Києві мене оформили як ВПО і виділили грошову допомогу. Коли я побачила хліб, який привезли як гуманітарну допомогу, то мені було все одно, який він: черствий чи свіжий- головне, що хліб. 

За цей час я пережила багато чого, і протягом всього часу у мене в голові було лише одне питання: «Чому? За що з нами так жорстоко обійшлися?». Можливо, так казати не можна, але зараз я ненавиджу кожного росіянина за те, що вони змусили пережити тисячі  українців. Я переживаю за кожного українця, за кожного героя та вірю, що зовсім скоро буде наша перемога.