«Наробила нам ця війна...»

Я вже й не пам’ятаю перший день війни. Знаю, що не повірила ні в що. Цей час ми проводили на ринку – продаємо плащі, коли всі готуються до зими. Намагаємося заробити копійку. Коли це почалося, ми засмутилися, що до нас не будуть приїжджати. Міст одразу розбили, розірвали зв’язок між нами і тією стороною. До нас постійно приїжджали з Комунарська [Алчевська], Стаханова [Кадіївки], Луганська. І ми залишилися без покупців зі своєю продукцією.

Спочатку ми сиділи в підвалі, але потім не стало сил по кілька разів за ніч бігати. Ми були ні до чого не підготовлені.

Газ розбомбили, не було дров, ми не знали, що таке буде. Нам не було чим топити, сиділи в холодних підвалах, у кухоньках, у кого що було.

Будинки наші розбомблені, звичайно. Мені допомогли відновити будинок, вставили вікна. А решту я робила сама, наймала людей.

Війна вплинула дуже-дуже жахливо. У мене є статус дитини війни. Я трохи пам’ятаю воєнний час [Другої світової] і ніколи не думала, що доведеться пережити таку страшну війну. Мені здається, ця війна страшніша тієї, що була, бо не знаєш, звідки чекати неприємностей.

У районну лікарню доїхати – дорога страшна, коштує сто гривень туди й назад.

Нам на зиму потрібно чотири машини дров, щоб жити в будинку, топити грубку. Електрика дорога.

Я отримувала гуманітарну допомогу від польського фонду. Фонд Ріната Ахметова нам видавав продуктові пакети, ми були дуже вдячні. Без цієї допомоги мені було б важко. Тоді раз на місяць давали гуманітарну допомогу.

Загалом, наробила нам ця війна...