Усе дуже важко. Із дорогами все жахливо, тому що стоять блокпости. Розірвані зв’язки з дітьми і плюс пандемія. У нас дуже маленькі пенсії, тому що не вистачило стажу.

Ми колупаємося у своїй землі, чогось бракує, чогось не вистачає. До війни чоловік працював, я вже була на пенсії. Матеріально все було нормально, можна було вільно пересуватися. Ремонти робили, а зараз не робимо нічого. Сидимо в одній кімнаті, у кухні, топимо грубку. Газу в нас немає, раніше був і нам було легше. Зараз потрібно купувати вугілля. Піч почне диміти – ми починаємо її чистити, а будинок стоїть холодний. Ми там і не живемо, тому що неможливо його опалити, потрібно занадто багато вугілля та грошей на опалення. Що говорити, війна є війна. Хоч нібито й мирно, але поки нічого хорошого. Скаржитися не треба, тому що може бути ще гірше.

Намагаємося якось тримати себе в межах і не вельми розпускатися, тому що треба виживати.

Діти приїжджали, відпочивали, було весело... трава, полуниця, малина, огірки, помідори. Усе було нормально, а потім трах-бах – і все.

Війна в Мар’їнці почалася 12 липня 2014 року. Нас обстріляли. Хоча вона була й раніше, коли ми садили картоплю, летіли якісь літаки. Це було так страшно! А потім почалися підвали... Я виїжджала на деякий час. Повернулася, бо чоловік залишався тут один. Я щодня телефонувала. Живий? Неживий?

Я щодня телефонувала. Живий? Неживий?

Зв’язок був поганий, світла не було, однак довелося повернутися. Якби зразу удвох виїхали, а так людина залишилася тут, і мені треба було їхати. Діти роз’їхалися. Одні в Донецьку, інші в Києві. Спілкуємося, але з тими, що в Києві, простіше. А з Донецьком дуже складно, можна сказати, ніяк.

Із продуктами зараз нормально, хоч вони і подорожчали. Медикаменти теж є в аптеках, але все дуже дорого.

У 2014 році нам була допомога, просто величезне значення її для всіх. Ми ж тут голодували. І для нас це була допомога, звичайно, дуже хороша: і крупи, і масло, і цукор. Було дуже важко. Тоді ніби всі забули про нас, а тут хоч якась підтримка була, тим паче регулярно, щомісяця.