Каращук Олександра, 9 клас, Філія "Лозуватська гімназія Лозуватського ліцею імені Т.Г.Шевченка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дика Світлана Яківна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів, тисяча ранків, що розпочинаються зі звуків сирени, а не пташиного співу. Тисяча вечорів, проведених в очікуванні новини з фронту,  замість спокійного відпочинку. Тисяча днів страху, болю, невідомості, але й тисяча днів незламності, мужності, віри. Тисяча днів, що перевернули світ догори дригом, перетворивши звичне життя на непередбачуваний виклик; перевернувши все догори дном…

Мій шлях, як і шлях мільйонів українців,  змінився вмить. Від мирної рутини – до виживання, від буденних турбот – до вболівання за своїх рідних, друзів. 

Пам'ятаю, як у лютому 2022 року ми із сестрою, як завжди, зібралися зранку та вийшли до школи, а тут мама стривоженим голосом сказала, щоб ми поверталися додому. Нічого не розуміючи, ми повернулися. Мама з татом спочатку нічого поки не говорили, були напружені, ми не знали, що й подумати, але потім  дізналися,  що почалася справжня війна… Перші дні були незрозумілі, сповнені паніки та страху.. Я до цих пір пам'ятаю перші дні,  як ми всі,  налякані звуками сирен і вибухів,  спускалися в підвал.

Пам'ятаю, як я плакала від відчаю, бо мій двоюрідний брат, який живе на другому кінці України, пішов воювати, а в нього вдома залишилися дружина та дворічна дитина. Я щодня молюся, щоб із братом все було добре.

Пам'ятаю, як лякалися, коли вимикали світло, бо не знали, що сталося і скільки це тривати буде, бо ж не було сутками зв’язку. Навіть не знали, що насправді діється в країні, яка ситуація на передовій і де той ворог ненависний наступає… Мій шлях пролягав через переживання за рідних, невідомість майбутнього, постійні  тривоги та  страх.  Навчилися жити в режимі війни, заощаджувати кошти, навчатися новому. Мій шлях - це не тільки шлях виживання, але й шлях зміцнення та загартування духу.

Я пам'ятаю кожного загиблого героя нашого села, кожен вибух вдень чи вночі, коли батьки стривожені та не знають, як нас захистити.   

Пам’ятаю кожну сльозу мами та сестрички, кожен прояв щирої допомоги від родичів та друзів, сусідів, односельців. І моя душа наповнюється  гордістю, коли бачу, як українці згуртувалися, як вони допомагають один одному, як вони відстоюють кожне місто, кожне село, боряться  за свою свободу.

Для мене 1000 днів – це не просто дата… Це символ. Символ незламності, витривалості, надії. Символ того, що ми не зламалися, що кожен, як може, продовжує боротися за свободу, за незалежність, за своє майбутнє. І хоч шлях до перемоги ще довгий, але я знаю, що ми обов'язково переможемо! Бо ми – українці, а в наших серцях палає полум'я свободи, яке ніколи не згасне. Дуже чекаю Перемогу…