Краснобрижий Руслан, 3 курс, Державний навчальний заклад «Білопільське вище професійне училище»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Руденко Лариса Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - не лише бої на передовій чи в тилу, це також боротьба в серцях людей. За 1000 днів війни, я та мої рідні, пройшли через безліч викликів, які змінили сприйняття світу та всіх нас. Коли почалася війна, я був звичайним учнем, який мав би закінчити навчання у середній школі, мріяв про гарне і мирне життя, будував подальші плани. Чесно кажучи, до останнього не вірив що війна, чи взагалі якісь бойові дії розпочнуться.

Перші дні повномасштабної війни були найскладніші. Особливо зважаючи на той факт, що я із своїми рідними мешкаю біля кордону з агресором.

Неодноразово ставилося питання, про подальше життя у своєму місті, про подальшу долю як мою, так і рідних, близьких, знайомих. Був час, коли життя стояло на крок від загибелі… Якось, ворожий снаряд вперше прилетів на сусідню вулицю і знищив колись житловий будинок. Дякувати Господу, на той час там ніхто не мешкав. Як тільки пролунав вибух, не відразу було зрозуміло, куди саме «прилетіло».

Здавалося, що наступний прихід буде все ближче і ближче, поки не дістане до будинку, в якому мешкаю я, а також моя сімʼя. Було нереально страшно, але після декількох хаотичних вибухів з різних сторін обстріл припинився.

Після цього випадку, вирішили далі не випробовувати свою долю, і виїхали зі свого постійного місця проживання до родичів у Західну Україну де було відносно безпечніше, не думав, що колись таке скажу, але – «значно спокійніше ніж  вдома». Через декілька місяців після «вимушеної» евакуації було вирішено повернутися додому, адже не зрозуміло було що з будинком, прилеглою територією, та і взагалі так затишно як удома не буде ніде. Рідна сторона зустріла відносно спокійно. Після повернення я почав детальніше вслухатися до будь-яких звуків, спостерігав за ситуацією у своєму місті та в області загалом, водночас продовжував навчання, але вже не в школі, а в рідному училищі.

Навчання в училищі подарувало мені знайомство із новими викладачами, друзями, одногрупниками. Нові предмети, нові враження, старанне навчання – це те, що зараз наповнює моє неспокійне життя на прикордонні.

Також знаходжу час, щоб  допомогти  людям, які проживають поруч - пенсіонерам або людям з інвалідністю, які самі не в змозі про себе подбати.  Я навчився цінувати прості речі: запах свіжого хліба, сміх друзів, кожен новий прожитий день із найріднішими людьми поряд.  Я зрозумів, що життя - це безцінний дар, який потрібно берегти.

Війна навчила мене бути сильним і стійким, не за віком дорослим, але також і чутливим до болю інших.

Мої 1000 днів війни - це 1000 днів боротьби, болю й безкінечної надії. Зрозумів прості істини, що допомога - це не лише гроші, а й моральна підтримка, людяність, віра в те, що світло все одно переможе темряву. Кожен мій день став наче маленькою ланкою у великому ланцюгу нашої спільної боротьби за свободу жити у вільній та незалежній країні. Тепер, озираючись назад, бачу, як війна змінила нас усіх, але головне, вона не зламала наш дух.

Ми, мов сталь, загартувалися й стали сильнішими. Знаю, попереду нас чекає найсвітліша мить - ПЕРЕМОГА.   

Незважаючи на все, намагаюсь і далі жити, навчатись, набувати навиків у професії, бо розумію, що місія по відновленню рідної України лежить також і на моїх плечах…  Сьогодні війна триває, але я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо наше майбутнє.

Мій шлях - це шлях сповнений надії, віри та любові до своєї країни. Я впевнений, що разом ми здолаємо заклятого ворога і збудуємо для наступних нащадків  краще життя у найкращий у світі країні. РАЗОМ ДО ПЕРЕМОГИ !!!