Назаренко Надія, 9 клас, Дніпровська гімназія №84 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Харитонова Людмила Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це шлях кожної людини, яка проживає в Україні. Це тисячі історій, кожна з яких має свого автора, свій біль, свою втрату. Це історії, обпалені війною, пронизані болем, вмиті слізьми, але наповнені стійкістю та незламністю до найтихішого звуку у слові. Кожна історія – це свідчення того, що війна не зламала нас і наш дух. Вона лише змінила життя до невпізнання. Бо ми подорослішали вмить, стали сильнішими, згуртованішими, готовими до будь-яких випробувань та подій. Хоча, насправді, це не зовсім.

Я хочу розповісти свою історію, яка змінила моє мирне життя, мій світогляд та спонукала до «дорослих» вчинків.

Мене звати Надія, я навчаюся у 9 класі. Нашу родину війна застала в той момент, коли ми чекали на народження молодшої сестрички. Мені здавалося, що з кожним вибухом мої дитячі роки закінчуються. Батьки прийняли рішення виїхати за кордон. Хоч це було морально важко: треба залишити затишну кімнату у рідному домі, розлучитися з тими, кого любиш, втратити звичний спосіб життя та спілкування з друзями. Але я знала, що ця жертва заради безпечного прихистку в іншій країні.

Так я з мамою переїхала до Польщі. Та хоч ми там і не чули відлуння війни, але, читаючи новини з України, я розуміла, в яких надскладних умовах живуть мої друзі.

Щодня нові обстріли та руйнування отруювали життя людей, знищували будинки, цілі міста… Але попри всі жахи, ми дуже хотіли повернутися додому. Влітку 2023 року ми приїхали у рідне місто. З того часу я стала активно займатися волонтерством: малювала малюнки нашим захисникам, плела патріотичні брелоки, браслети, збирала смаколики, виготовляла окопні свічки разом з однокласниками та вчителями. Зайнятість відволікала від війни. Бо я не втратила надію на мирне небо! Надія дає мені сили жити і боротися!

Здається, я стала дорослішою років на десять! Мій світогляд змінився, мрії набули нового змісту.

Ці 1000 днів навчили мене вірити у світло навіть у найтемніші блекаути! Посмішка моєї молодшої сестри дарує надію на мирне дитинство. Завзятість волонтерів показує, що не час зупинятися і сумувати, треба допомагати кожному військовому, який стоїть на захисті нашої країни. А сталева стійкість і незламність захисників дарує відчуття захищеності та спокою. Ось чому варто бути оптимістом і шукати радість у кожному моменті.

Так, ці 1000 днів війни змінили нас усіх. Вони зробила нас сильнішими, мудрішими, більш згуртованими. І хоча ми мріємо про мир, ми знаємо, що готові долати будь-які випробування.

Адже ми – нащадки народу, який не можна зламати, поставити на коліна. І коли закінчиться ця війна, а вона обов’язково закінчиться, ми напишемо нову історію. Історію про нашу перемогу над злом, про відродження країни з руїн, які залишає по собі орда окупантів, про мирне життя. І в цій історії кожен з нас матиме своє почесне місце. А поки що ми будемо триматися разом, допомагати та волонтерити разом з дорослими, підтримувати один одного і вірити в перемогу! Адже ми – українці, і ми незламні!