Іваницька Кіра, 10 клас, ТОВ "Приватний заклад «Харківський ліцей "Освітній простір "ГРАВІТАЦІЯ"» Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Без’язична Інна Костянтинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Час – швидкоплинна й дивна річ. Ми часто не помічаємо, як він пролітає, наче порив вітру. А деколи ніби зупиняється, затримуючи нас у моменті життя. 1000 днів війни минули, як у страшному сні: миттєво, з відчуттям відірваності від реальності. Це відтинок, повний хвилювань, руїн, болю, сліз, який, на жаль, не думає спинятись і щоразу змушує задуматися над важливістю кожної секунди життя.

Певно, перші дні війни я не забуду вже ніколи. Це жахіття наяву застало мене зненацька, прямо в ліжку серед спокійного сну.

Те різке пробудження нагадувало суцільний кошмар. Найгірше, що від цього кошмару неможливо було оговтатись. Не вірилось, що це все насправді, не сон, від якого прокинешся і, видихнувши з полегшенням, повернешся до буденності. Той ранок змінив усе. Перші вибухи, звуки сирени, паніка навколо, незрозумілість того, що відбувається, і тато, завжди усміхнений, впевнений та рішучий, який враз став похмурим та розгубленим. Таким став початок війни очима звичайнісінької дівчини. Я невпинно переконувала себе, що це «жахіття» скоро мине, як той сон, неодмінно і якнайшвидше.

Проте кожен новий день дедалі сильніше занурював у нову, страхітливу реальність, повну відчаю та безпорадності.

Ми з батьками похапцем зібрали якісь речі та виїхали трохи далі від рідного міста. Проте під обстрілами залишилася моя бабуся. Я щодня бачила, як плаче моя мама, намагаючись тримати зв'язок з бабусею, як дорослі без упину переглядали новини, забуваючи навіть просто спати. Тоді, з болем у серці, я зрозуміла: цей шлях не оминути, та я маю вистояти й… просто вижити! Війна – це не просто подія, що залишається позначкою в підручнику з історії чи статтею в Інтернеті. Це те, що назавжди лишиться між людей і навіть згодом відгукуватиметься в душах українців, на чиєму шляху війна стала підвалиною до руйнувань.

Війна беззаперечно змінює. Змінює людей і обставини. За 1000 днів війни я проїхала пів України, жила в декількох містах і, на щастя, повернулася додому, у рідний Харків.

Я змінила школу, хоча зовсім не шкодую, бо знайшла тепло й натхнення серед нових однокласників та вчителів. Я втратила двох своїх домашніх улюбленців, декоративних щуриків, які просто не витримали наших частих переїздів. Нам усім доводиться проходити певне переосмислення того, що насправді є важливим, і зараз маємо навчитися відпускати те, що вже не повернути. Кожний з тисячі днів війни – це окрема історія, це тисяча частинок боротьби за власну дорогу. Та я бачу й щиро вірю, що стійкість і мужність перемагають страх і розпач.

Щодня я вчуся цінувати життя більше, ніж будь-коли раніше. У мирному житті ми часто знецінюємо звичайні речі: ранкове сонце, обійми близьких, та, врешті, тепло і світло у квартирі.

Але війна підсилює відчуття кожного моменту. Зустріч з рідними стає святом, моментом справжньої радості, яку не спотворить навіть найгірша новина, адже усвідомлюєш, що не знаєш, які випробування доля може піднести тобі завтра. Я відчуваю, що мій шлях – це не лише про мене та моїх близьких, це про всіх, хто віддав своє життя за майбутнє України, яке ми повинні будувати спільними зусиллями.

Війна, на жаль, триває і продовжує мене змінювати, як і тисяча попередніх днів. Зміни змусили стати сильнішою, хоч і буває нелегко на душі.

Моя дорога життя стала важливим уроком, я навчилася цінувати кожен день, берегти тих, кого люблю, і не втрачати надії, навіть коли світ перебуває ніби на межі розпаду. Зараз, дивлячись у майбутнє, я його відчуваю, хоч і примарним. Війна вчить стійкості, проте дає усвідомлення, що навіть у найтемніші часи є місце для світла, навіть якщо його доводиться шукати глибоко всередині себе. Вірю в нашу перемогу і в те, що кожному вдасться дійти власної мети життєвого шляху.