Гасюк Дарина, 9 клас, Славутський ліцей Хмельницької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасюк Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого… Холодний, похмурий день. Поховали мого дідуся. Думала: це найжахливіший день у моєму житті. Але не так то думалося, як гадалося... 

Ранок 24 лютого 2022 року став початком відліку абсолютно іншого життя для кожної української родини. Усі дні, сповнені безкінечних тривог, гуркоту ракет та дронів, невтішних новин із фронту, постійної невизначеності: що ж буде далі?

Перші дні цієї проклятої війни – постійне перебування в  підвалі, коли розпочиналися звуки сирени. Потім було ще гірше – місяць, проведений на чужині.

Мій тато примусив нас з вагітною мамою й маленьким братиком виїхати за кордон, оскільки дуже турбувався за нашу безпеку. Проте це були для нас справжні муки. Одного ранку моя мати нас розбудила, посадила в автомобіль – і ми нарешті приїхали додому. І не знаю чому, але незважаючи на страх під час кожної повітряної тривоги, незважаючи на перебування в сирих, незатишних підвалах, на душі ставало якось легше і спокійніше, бо я повернулась туди, де я маю бути – на свою Батьківщину.

Найголовніше – переживання за рідного татка зникли, коли той не виходив на звʼязок, оскільки ми були поруч з ним – вдома, у рідній стороні.

Аби хоч якось відігнати всі думки про цю страхітливу війну, про всі події, що невпинно гортали неспокійний календар українців, ми всією родиною брали участь у різних волонтерських заходах: надсилали кошти для військових, закуповували теплий одяг, в’язали шкарпетки. А мій тато власними зусиллями розвозив на грузовиках знаряддя на фронт, виготовляв футляри для зброї, надавав притулок для потерпілих – і цей список можна продовжувати. 

На превеликий жаль, зараз залишилось дуже мало сімей, яких не зачепила війна. У когось – це зруйнована домівка, у когось – втрата близької людини.

І моя родина пережила гіркий біль, адже війна забрала від нас хрещеного сина моєї мами – молодого, щирого, світлого хлопчину, у якого ще все мало бути попереду, але війна...  

Я ніколи не забуду ніч 25 жовтня 2023, коли ворожа ракета поцілила в склад боєприпасів біля мого міста. Я прокинулася від яскравого світла, що повністю осяяло мою кімнату, а потім – потужний вибух, брязкання розбитого скла та голосний  і невимовний плач моїх маленьких братика й сестрички. І до сьогодні, понад рік, у моїй пам’яті – їхні перелякані оченята, сповнені страху і безпорадності. Минув рік після цієї події, а ми досі не можемо повернутися до своєї домівки в рідному місті, хоча усе вже відбудоване. Страх моїх брата і сестрички настільки глибокий, що вони не хочуть просто там знаходитися. 

А що вже можна говорити про емоційний стан тих дітей, сімʼї яких проживають ближче до прифронтових областей. Для них доводиться чути ці моторошні вибухи і тривожні звуки сирен кожного дня? За що це все нам?

І це не страх, це наша сила і стійкість. Сьогодні ми стаємо сильнішими, аби з поверненням миру тимчасове існування стало повноцінним життям. Адже за нього і борються наші відважні захисники та захисниці на фронті, щоб у нас було спокійне, мирне життя на рідній землі, у нашій славній Україні! І саме тому ми не повинні впадати у відчай, а потрібно шукати позитив у найменших дрібницях та цінувати кожну хвилину нашого життя.

Війна… Війна, що приносить сльози, біль, жах і смерть, невідоме завтра, хвилини прощання та роки розлуки.

Той день, 24 лютого, такий довгий, такий важкий… і згадати страшно. Душа знову заплакала, над серцем навис невимовний біль, світ мій зупинився. Єдина думка: мої братик і сестричка тільки починають пізнавати кольоровий дивограй рідного краю: золотава осінь, сріблясті сніжинки... А де ж їхні весни, їхні стоголосі й чарівні пори року? Сьогодні ці дитячі посмішки залились чорним почуттям зневіри і страху.  Життя одним ранковим ударом змінилось на до і після.

Моя життя, моя історія, мій шлях війни…

Для мене ці 1000 днів війни стали шляхом дорослішання, відкриттям справжніх реалій та вмінням цінувати все те, що маю зараз.