Одинець Дар'я, 11 клас, Гадяцький профільний ліцей імені Т.Г.Шевченка Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ревегук Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Настала справжня холодна дощова осінь. Сиджу з чашкою чаю на підвіконні. Уже ввімкнене опалення, є світло, але душу розриває нестерпний біль за хлопців та дівчат в окопах.  Холодна мокра земля, льодяний дощ, який затоплює окопи, вітер, вибухи, страх, піт, кров, смерті… І я переношусь у той лютневий день початку цього жаху… Мої безтурботні щасливі 14 років! Я навчаюсь у 8 класі, мрію про своє майбутнє та хвилююсь про здачу ЗНО. Кожного ранку прокидаюся від смачних ароматів, які долинають з кухні, – це вже мама чаклує над сніданком. Потім ми, як завжди, запізнюємось, усі бігають, метушаться. Тато, уже одягнений, чекає нас на порозі, сестра не може вибрати, яку сукню сьогодні одягнути, мама бігає по всій квартирі з одним нафарбованим оком і хвилюється , що ми нікуди не встигаємо. А я спостерігаю за ними й розумію, яка в нас весела сім’я.

На вихідних збиралася вся родина та відпочивала десь на природі або на дачі. І ми жили так добре, як виявиться з часом. У кожного були свої плани на майбутнє…

Та одного дня я прокинулась від раннього дзвінка маминої подруги, а після пролунали страшні слова: «Збирайтеся, війна розпочалась!». Це була мить нового життя для всіх українців. Не кожного самого по собі, а єдиного народу. Раніше я не уявляла, що українці можуть бути такими дружними. Інколи спостерігала, як сусіди сваряться за межу на земельних ділянках, нарікають на розмір заробітної плати, лаються через політичні вподобання.

Та все змінилося 24 лютого 2022 року. Коли розпочалася війна, усі сусіди, знайомі, друзі, близькі телефонували один одному та розповідали про вторгнення іродів на нашу землю.

Найзаклятіші вороги сиділи разом в укритті й співали «Ой у лузі…». Сусіди допомагали виїжджати іншим, у кого не було власного авто, з окупованих територій. Зовсім не знайомі люди пускали один одного погрітися чи пропонували поїсти. Зірки шоу-бізнесу із яскравих костюмів переодяглися в спортивні та сіли разом з іншими чистити картоплю, готувати їжу для ЗСУ. Усі згуртувалися навколо однієї біди. Коли розпочалась війна – змінилось усе. Перші дні – це суцільна паніка й нерозуміння того, що відбувається. А далі вся Україна об'єдналась і стала одним цілим, яке неможливо подолати.

Я пам'ятаю першу тривогу, яка чорним круком обізвалася в нашому місті.  В усіх паніка, усі біжать в укриття з валізами та купою речей, і ніхто не знає, що буде далі.

Пам'ятаю і перші «шахеди».  Я саме була в селі й почула,  як летів цей непроханий гість. Тоді ж сіла між двома стінами, накрила собою меншу сестру й просто молилась, щоб він скоріше проминув наш будинок, а потім наші Герої його збили. А нещодавно, гуляючи з братом, ми знову почули знайоме гудіння. Замість того, щоб піти в укриття,  стояли й дивилися, скільки їх летить. Нам було цікаво спостерігати, як їх намагаються збити, а в небі виднілися спалахи від зенітки.  Для нас це вже не щось надзвичайне та страшне, а просто «шахед», який іде транзитом. Єдине, про що всі хвилюються, щоб його не збили над селом.

Уже немає тієї паніки, яка була на початку. Зараз лише хвилювання за хлопців, які воюють, нерозуміння того, що буде. Ми вже звикли жити в умовах війни.

Раніше, коли мені було років 10, то я завжди думала, що в мене буде найкрутіший підлітковий вік. Адже 15-17 років - це завжди купа емоцій та чогось нового: перше кохання, перші гулянки, про які не знають батьки, здача ЗНО та вибір професії. Але моє покоління не має цього всього сповна. Часті тривоги ускладнюють освітній процес, і дітям усе важче навчатися. Я постійно стресую, адже не знаю, ким хочу стати, а ще здача НМТ. Багато однолітків говорять, що треба виїжджати за кордон. Я ж розумію, що морально не витримаю на чужій землі.

Пам'ятаю, коли розпочалась війна і біля нашого міста стояли ворожі війська, мама вивезла мене з сестрою з країни.

Спочатку я просто дуже сумувала за домівкою, але потім у мене були постійні істерики та сльози, я не могла нормально їсти та спати. Єдине, що мені хоч якось допомагало, – слухання українських пісень. Коли повернулась  в Україну, то зрозуміла, що за кордон я можу виїжджати лише на відпочинок на 2-3 тижні, а жити там  не зможу.

Я Даша. За вікном осінь і все та ж війна. Кожного дня все більше накриває розпач та апатія.

Я все частіше хвилююсь про майбутнє і починаю роздумувати над словами друзів, які переконують, що потрібно виїжджати. Але все ж десь у серці живе надія на краще. Я вірю, що скоро цей жах закінчиться. Нарешті настане довгоочікувана ПЕРЕМОГА, а в небі чутиму літаки, які перевозять туристів на відпочинок.