Петренко Домініка, 11 клас, Петропавлівський ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білошапка Лариса Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зустрічаючи Новий 2022 рік, я впевнено дивилася в майбутнє, прогулюючись вуличками свого рідного селища та уявляючи, куди я буду вступати. Прийшовши зі школи 23 лютого, я була засмучена, тому що на наступний день у нас повинна була бути контрольна із зарубіжної літератури і я мріяла про те, аби завтра не було уроків. Але я навіть здогадатися не могла, що сила думки подіє настільки потужно, що я більше взагалі не зайду в стіни моєї рідної школи та не почую черговий дзвінок на перерву.

24 лютого обірвало всі мої плани та впевненість в завтрашньому дні. Я дуже яскраво пам'ятаю цей день, як кожного українця окутав страх та невідомість "що робити далі?"

Я не була винятком, мій тато в той час був на зміні, під землею в шахті. А мама вже збирала всі необхідні речі для переїзду до бабусі, тому що вважала, що там безпечніше. У березні мої батьки прийняли рішення, що треба їхати за кордон. На наступний день тато нас відвіз на автовокзал. Ми їхали в невідомість. Тому що мої батьки розглядали виїзд до Польщі, так як вона тоді приймала всіх біженців, але ми навіть уявлення не мали, де будемо жити. Як виявилося потім, цей потяг не приїхав та нам прийшлося чекати наступний. Він йшов до Чехії, тому ми бездумно поїхали туди.

Перший місяць був для мене найважчим. Перші дні мені було дуже важко адаптуватися до нових умов життя.

Так як це був зовсім інший клімат, до якого мій організм не звик – перші два дні я тільки спала і мені було дуже важко щось ще робити. До того ж, мене не припиняло давити почуття провини, що я лишила тата самого, в небезпеці. На фоні всіх цих подій я постійно засинала. З часом мене віддали в чеську школу, де я познайомилася з людьми із різних куточків України і у всіх нас була одна проблема - страх залишитися без рідного дому. Спочатку мені було складно знайти з ними спільну мову, але з часом ми подружилися та почали гуляти майже кожного дня. І навіть зараз, я підтримую з ними спілкування, дізнаюсь щось нове від них чекаючи нашої перемоги, щоб ми могли всі разом зустрітися, але вже в нашій прекрасній та незалежній державі.

Але нажаль, під кінець літа мої друзі почали повертатися додому, а я все одно продовжувала сидіти та чекати, коли і я зможу побачити свою родину.

Не дивлячись на те, що я знаходилась в безпеці - я неймовірно сумувала за домівкою. Мені боліло те, що я лишила тата, моїх рідних та друзів. Ці півроку, які я перебувала там - були для мене нестерпними. Я рахувала кожен день, аби приблизити момент, коли я повернусь додому. Я дочекалась цього, та зараз, хоч і під постійною загрозою, зате вдома, поряд з найближчими мені людьми – я почуваюся набагато краще.

Лінія бойових дій наближається все швидше та я все частіше чую вибухи вночі, зранку прокидаюсь під звуки літаків, які літають прямо над будинком.

До мого селища залишилось менше 50 кілометрів від лінії фронту. Мені дуже страшно та сумно це розуміти, адже зараз я закінчую 11 клас та хочу, щоб у мене був гарний випускний. Хочу щоб мені не потрібно було більше нікуди втікати, залишати свою домівку та рідних, які не зможуть поїхати через різні причини. Я хочу довчитися у школі, поїхати на навчання в інше місто та не перейматися за те, що мої батьки в небезпеці. Але незважаючи на всі ці труднощі, з якими приходиться боротися кожному українцю - я продовжую чекати, вірити та допомагати нашим воїнам, які стоять щитом за наш народ.

Вірю в нашу перемогу, вірю в ЗСУ.  Слава Україні!