Камілла Дуда, 9 клас, ТОВ "Київський приватний ліцей українства"

Творчий псевдонім: Зісейлер Дуда

Вчитель, що надихнув на написання есе — Фєдотова Наталія Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24.02.2022

Добре пам’ятаю той день. День, коли все нібито змінилось. Я тоді ще був зовсім дитиною, нічого не розумів. Але я зрозумів одне – війна…

Я тоді вперше почув той звук. Звук настільки тонкий, що проходить крізь кожну клітину у твоєму тілі, пронизуючи тебе наскрізь…

А потім – вибух… Цей звук ще більш моторошний. Хвиля цього звуку настільки потужна, що вона вібрує у кістках, проносячи жах по тілу, і застрягає в мозку…

Я не пам’ятаю, що мені хотілося робити в той момент. Чи мені хотілося заклякнути навічно? Чи мені хотілося зробити одночасно все: утекти, сховатися, заплакати, кинутися на допомогу, померти?… Я вже не можу пригадати, бо, коли довкола всі переполохані, коли все йде догори дриґом, ніби небо й земля міняються місцями, коли всі звуки зливаються у какофонію, і коли ніхто, ніхто не знає, що робити, твій мозок хоче якнайшвидше забути це відчуття жаху, і тому стирає з пам’яті це відчуття… Єдине, що закарбувалося в моїй пам’яті, – це кольори. Відтоді все стало чорно-білим…

24.04.2025

На вулиці все безбарвне… Я ставлю на стіл порожню чашку з-під кави. У кав’ярні багато людей, проте мої очі зосереджені на одній: на ній сукня кольору гірського кришталю з ніжним квітковим візерунком, у неї на правій руці браслетка з місячного каменю, у неї шкіра ціано-блакитна, у неї волосся чорно-сіре, у неї темні брови та вії, проте більше за все привертають увагу її лелійні очі, хоча вони зовсім не лелійні, вони такого кольору, який я ніколи не зможу змалювати. Вона ніколи до мене не говорить, чи то боїться, чи то я їй не подобаюся… Вона поглянула на мене. Як завжди холодно. Проте щось загадкове було цього разу в її очах…

Я дивлюся у вікно. Усе так само, як було хвилину тому – безбарвно.

Встаю з-за столу, вдягаю свій чорний капелюх. «Чому я постійно в чорному?» – раптом запитую я себе, дивлячись на свої чорні туфлі й штани.

Навіть моя шкіра з початком війни стала синьо-сірого кольору, а очі стали чорними, як згаслі вуглини…

Я вийшов на вулицю й вдихнув на всі груди свіже вечірнє повітря. Це так просто, але так неоціненно. Я дивився на сіру вулицю. Вона настільки млява, що тільки чорні обриси дерев дають надію, що в тебе все добре із зором …

Повертаюся, аби піти додому, коли раптом я бачу її… Ми зустрічаємося поглядами. Її загадкові очі знову дивляться на мене, а її біла сукня, як біла пляма на чорному полотні. Я підійшов ближче… Тиша. Я дивлюся на неї, спостерігаю за її рухами тіла. «Вона вийшла за мною… Вона хоче поговорити», – промайнула в голові думка.

– Добрий вечір, може, ти хочеш пройтися? – я жестом показую на великий парк через дорогу. Вона мовчить, проте знизала плечима й пішла в бік парку. Я усміхнувся й пішов за нею…

У парку вже темніло… Крони дерев сонно погойдувалися… Людей майже не було. Ми йшли все глибше й глибше в парк. Я знав одне місце, де завжди тихо. Та й вид там гарний…

Ми дійшли. І справді, краєвид був, як завжди, чудесний: сонце, яке щойно спустилося за обрій, забарвило небо у платиново-сірий колір, а зелень стала гранітно-сіра. Тільки залізниця виблискувала білими смужками, нагадуючи, що десь там є життя…

Ми сіли на лаву.

Окрім нас, не було нікого. Я чув лише її подих. Я не дивився на неї, ми просто сиділи в тиші, дивлячись на краєвид… Час ішов, а я просто убирав у себе тишу…

У якийсь момент я почав відчувати, що тиша вже не така спокійна й легка - вона напружена, у ній щось відбувається. Я краєм ока поглянув на дівчину. У неї тремтіли руки. Вона дивилася вниз і важко дихала… Раптом у мене всередині щось запалилося, я розвернувся до неї й узяв її тремтячі холодні руки у свої. Можливо, це було співчуття, можливо, тривога, а можливо, ще якесь відчуття, якого я й сам не зрозумів… Я чув, як калатає моє серце. Мені хотілося щось зробити для неї.

У якійсь момент мені навіть здалося, що її біле плаття ось-ось перетвориться на червоне від рани, яка відкривалася у неї всередині, хоча я бачив лише чорно-білі кольори…

Але цього не сталося. Вона вимовила лише чотири слова:

– У мене батько помер…

Усе змінилося… Моєю щокою скотилася важка сльоза й впала додолу, як камінь…

Коли ти живеш у війні, ти майже кожного дня чуєш, що хтось помер, але цього разу це чомусь вдарило мене сильніше… Але я розумів, що їй важче і моя місія – допомогти.

Я насилу вгамував свої емоції і зробив єдине, що міг, … обійняв її. Пригорнув її до себе, як маленьке кошеня. Її чорно-сіре волосся впало мені на плече. Її пальці міцно стиснули мої руки. Її кришталеві сльозинки падали на мою сіру шкіру… Вона довго плакала…

Потім я проводив її додому, підтримуючи, аби вона не впала. Ми не розмовляли. Та й не було у цьому сенсу, бо іноді найцінніше - це те, що ти можеш просто пережити свої емоції в тиші, у чиїхось обіймах…

Біля дверей нас зустріла її мати. Вона була приголомшена, коли побачила мене. Дівчина, нічого не сказавши, зайшла у квартиру, а її мати ще раз глянула на мене. У її очах спалахнув радісний вогник. Я тоді ще не зрозумів чому і пішов додому…

Я думав, що наша історія так і залишиться лише занотованою у моєму чорному записнику «Історії людей у війні». Проте наступного дня, коли я прийшов у кав’ярню, я побачив знайому сукню, а вона сама … усміхалася… Я дивився на її усмішку, наче це було диво небес. А вона, побачивши моє здивування, ще щиріше усміхнулася й сором’язливо знизала плечима…

З того дня ми стали друзям… принаймні я так гадаю. Вона щовечора писала мені, що хоче зустрітися, і ми йшли разом пізнавати вечірній Київ…