Шилов Михайло, 16 років, учень 11 класу ліцею “Educator”, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Дорошенко Юлія Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Усвідомлення того, що почалася війна, нахлинуло на мене в евакуаційному потязі «Київ-Львів» двадцять п’ятого лютого. Спину напружував важкий рюкзак, і мені здавалося, що я от-от почую тріск власних ребр, під натиском інших пасажирів, що штовхалися в паніці та відчаї. Старша сестра міцно тримала мене за руку, учепившись у рукав куртки своїми цупкими пальцями. «Без брата не поїду!» - викрикнула вона в розпачі, затягуючи мене до вагона, коли ми намагалися пробитися до потяга в шаленій черзі, а натовп ледь не розділив нас.

У вікні потяга я побачив маму й тата. Мама відвернулася, я бачив тільки, як на сонці блищить її золоте волосся. Тато дивився на нас усміхаючись, але по його обличчю текли сльози. Я ніколи не бачив, щоб тато плакав. Тоді до мене і прийшло усвідомлення, що почалася війна.

Я не знав, що маю відчувати. Було жарко та дихати нічим. Запах поту й паніки, та повної загубленості, ось, мабуть, що я відчував. А ще хотілося спати. З двадцять четвертого лютого нормально виспатися мені так і не вдалося, хоча, я певен, що я такий не один.

У цей день, день усвідомлення того, що прийшла війна, я майже ні про що не думав. Поки потяг мчав до Львова, відриваючи мене від мого рідного міста, я міг вхопитися лише за куці спогади про родину. Як усе було ще декілька днів тому, наскільки спокійним та безпечним здавався світ.

Я розумів, що є вірогідність того, що я більше ніколи не побачу своїх батьків. Думаю, у цей день мені, моїй мамі, татові та сестрі довелося навчитися мовчки прощатися один із одним назавжди.

Після початку повномасштабної війни ми з сестрою всю весну жили в Польщі. Нам довелося заново притиратися один до одного, бо два роки тому вона з’їхала на квартиру з подружками, і колись наша спільна кімната повністю перейшла у моє розпорядження. До того ж, тоді мені було тільки чотирнадцять років, а тут ми знову опинилися в одному просторі, мені вже шістнадцять, а їй двадцять, і нам фактично довелося знайомитися із новими, більш дорослими версіями себе. Наша мама завжди казала, що коли їх з татом не стане, то ми з сестрою будемо найближчими людьми, які залишаться одне в одного. На щастя, батьки живі, але тепер я добре розумію, що сама вона мала на увазі, говорячи ті слова.

Після двадцять четвертого лютого я багато думав про крихкість світу та його ненадійність. Раніше, коли я читав про війни, я не до кінця міг зрозуміти, чому вони так довго тривали. Чому якась інша сильніша країна, не втрутилася й не закінчила це все? Чому політикам знадобилися роки, щоб прийняти правильні рішення та вберегти людей? Ці питання крутилися у моїй голові, пульсуючи в скронях шоком та неспроможністю зрозуміти. Зараз я розумію. І від цього мені боляче.

Я ніколи особливо не замислювався, наскільки це великий привілей – мати мирне життя.

Такий порядок речей сприймався як щось звичне, адже так і має бути. Виявилося, може бути й по-іншому. Можна боятися, що ти помреш, так навіть і не поживши, що ти побачиш обличчя своїх батьків в останнє на вокзалі, що твоя старша сестра так і не стане веселою тітонькою, яка приноситиме твоїм дітям тістечка та дорогі подарунки.

Тож озираючись на все це, зараз, думаючи про Мир, я лиш хочу не боятися померти в будь який момент і точно знати, що я бодай ще раз зможу побачити свою родину.