Лупан Вероніка, 15 років, учениця 10-А класу спеціалізованої школи №53, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Коцар Ольга Олександрівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Війна - не лише слово з п’яти літер, а й невід’ємна частина історії України в боротьбі за свободу, незалежність, ідентичність, самовизначення й самореалізацію українців, єдиним бажанням яких, був мир.

Незламність, працьовитість, самовідданість - невід’ємні частини «ДНК української нації».

Завжди я слухала затамувавши подих розповіді прабабусі про Другу світову війну - таку далеку, пекельну, безжалісну та водночас ніби нереальну для сучасного цивілізованого світу. Чиїсь амбіції в поєднанні із заздрістю та злістю докорінно змінили життя мирного українського народу. Неймовірно приголомшила з початку повномасштабної війни ненаситність та жорстокість російських військових та їхніх командирів, які бомбардують та знищують цілі міста, залишаючи після себе екологічні, соціальні та економічні проблеми.

Такі звичні та колись рутинні справи, як навчання в школі, прогулянки рідним містом, гра з молодшою сестрою, вечори в колі найрідніших наразі найзаповітніша мрія, адже напередодні мого 15-річчя, такого довгоочікуванного, моя сім’я прокинулась під звуки вибухів, які не вщухали і, здавалося, лунали все ближче й сильніше. Швидко зібравши найнеобхідніше, першу добу провели в підвалі. Гуркіт та вибухи стали новою, хоч і такою небажаною, реальністю. Цей день залишиться в пам'яті кожного українця назавжди. Страх, той самий непереборний та неконтрольований страх, який відчували всі, але намагалися приховати. Під звуки сирени та галасу від вибухів ми вирушили, як нам здавалось, у більш безпечне місце - село на півдні Київщини. Незважаючи на підтримку рідних, вчителів, які мужньо тримали освітній фронт та продовжували викладати, було постійне відчуття небезпеки. Найболючіше було усвідомлювати, що ми не можемо нічого змінити, лише допомагати нашим відважним оборонцям та підтримувати їх.

Щоденні повітряні тривоги та страшні новини про знущання з дітей, жінок та літніх людей, руйнування міст та сіл не давали спокійно заснути та закарбувались у спогадах на все життя.

Безлюдні вулиці та парки, порожні полиці магазинів сіяли розпач та пригнічували. Підбадьорював оптимізм військових та підтримка світу наданням Україні нової техніки й, звісно, віра в довгоочікувану перемогу. Тоді я усвідомила: найголовніше те, що рідні живі й ми разом. Справді, у такий час кожна мить, проведена з дорогими людьми, є безцінною. Ніщо вже не може бути важливішим за сім’ю. Знати, що поруч із тобою є той, кому ти завжди потрібен і хто буде тебе любити не зважаючи ні на що - ось справжній скарб.

Наприкінці березня ми поїхали до Німеччини, долаючи складний шлях разом з іншими матерями та дітьми, які несли в наплічниках усе, що залишилось від попереднього життя.

Але я переконана: гідно представляти державу у світі, бути інтелігентним, розумним, порядним та вихованим – місія кожного співвітчизника, який перебуває закордоном. Ми з мамою, тіткою, сестрою виходили на протести, щоб донести європейським лідерам, що наразі конче потрібно "закрити небо над Україною", збирали кошти й перераховували на потреби ЗСУ. Я добре володію німецькою мовою, тому допомагала новоприбулим землякам з перекладом. Найбільшою мрію є повернення додому, у свою кімнату, у тепле й затишне ліжко, побачити й обійняти тата та бабусю з дідусем, хоч, звісно, розумію, що зараз це майже неможливо, адже країна- агресор продовжує тероризувати мою батьківщину. Усього один день забрав у мене сподівання та можливість планувати щасливе майбутнє на рідній землі. Усім зараз нелегко, тому пишаюсь кожним українцем, який робить свій внесок в таку довгоочікувану та необхідну перемогу. Мир в Україні й капітуляція ворога стали для мене найбільшою мрією сьогодення. 24 лютого - день... лише один день, який змінив моє життя та ще довго відбиватиметься нестерпним болем в душі.

Дуже хочу, щоб діти нарешті мали спокій, можливість мріяти й творити світле майбутнє поряд з рідними під мирним українським небом.