З досвіду 2014 року Марія знала, як поводять себе окупанти, тому у 2022-му перш за все відправила з Маріуполя доньку разом із рідними

На сьогоднішній день ми двічі переселенці. Ми 2014 року виїхали з Криму і приїхали в Маріуполь. До 2022 року жили в Маріуполі, поки не почалася повномасштабна війна. Я дуже боялася за свою дитину і не бажала їй долі в окупації, тому що надивилася ще в 14-му році. У Маріуполі я вже розуміла, що треба буде виїжджати, бо вони прийдуть, і це буде гірше за смерть. 

Я співробітник поліції. Ми постійно перебували на території управління. З 23-го на 24-те дівчатам дозволили поїхати додому, щоб прийняти душ і взяти з собою якусь їжу. Я поїхала додому близько другої ночі, а о четвертій ранку нас підняли по бойовій тривозі. Чутно було прильоти, здригалися земля. Чоловік мій також служить. На початку п'ятої ранку ми біля під'їзду з ним обнялися і розійшлися в різні боки: він на свою службу, я - на свою. 

Свою сестру з чоловіком я попросила, щоб мою дитину повезли до себе в Кривий Ріг, бо розуміла, що Маріуполь – це перше місце, куди зайдуть. 

Я дитині зібрала «тривожну валізу», де були речі першої необхідності, документи, вода, якісь мінімальні ліки, носочки, маєчка – і це все, що в неї залишилось.

Ми як поліцейські допомагали людям в місті, розвозили їжу, ліки. Я ніколи не робила ніяких запасів їжі чи чогось, вдома було тільки декілька бутлів питної води. 

Мій чоловік залишив ключі від нашої квартири сусідам, з якими ми дуже товаришували. У них була малесенька донечка новонароджена. Він залишив ключі і сказав їм, що все можна брати з квартири, що їм завгодно. 

А потім ми з ними телефонувалися наприкінці березня - вони вже на той момент були в Києві, я була в іншому місті. Вони мені розповідали, що наші продукти, ліки, вода і ковдри, які вони забрали з нашої квартири, зберегли їм життя. 

Шокувало, що незважаючи на те, що війна йшла з 2014 року, ми, українці, не до кінця розуміли, що поряд з нами – жорстокі нелюди. Вони абсолютно свідомо розуміли, що роблять, коли нищили цивільні будинки разом із людьми. Маріуполь знищували показово, на весь світ. 

Вони скидали бомбу на драмтеатр, бо знали, що там діти. Вони дійсно хочуть винищити нас як націю, щоб нас не було. Шокувало мене те, що все це відбувається за шаленої підтримки їхнього населення. 

Росіяни не хочуть жити краще, вони хочуть знищити нас, щоб весь світ жив в такому самому лайні, як і вони. Там людського немає нічого. Я розумію, що це біологічний вид: вони мають руки, ноги, голову, але людського вони не мають нічого. 

Спочатку, коли ми виїхали з Маріуполя, я поїхала до дитини в Кривий Ріг. Я не розуміла, як далеко і як швидко окупанти будуть просуватися, тому дитину вивезла в Чернівецьку область. Там з нею була декілька місяців, Поїхати за кордон не було навіть думки, бо чоловік залишався і воював. Потім нам прийшов наказ, і ми всі перемістилися в Дніпро. Дитина зараз також поряд зі мною в Дніпрі.

Звичайні люди душевно відносились до нас, переселенців.  У Чернівцях нас взяла до себе у будинок фантастична жінка. Ми їй абсолютно чужі люди, але вона відносилась до мене як до своєї доньки, а до моєї доньки вона відносилася, як до своєї онучки. Ми тепер у Дніпрі, але вони мені рідні люди, життя нас пов'язало. 

Коли ми приїхали до неї, почали сходитися люди. Хтось приносив їжу, хтось – речі. Місцеві забороняли нам навіть казати, що ми біженці чи переселенці. Вони нам казали: «Ви - на своїй землі». 

Я таких людей зустрічала, дякувати Богу, багато. Я дуже сподіваюся, що всі ми не озлобимося, будемо триматися купою, перестанемо чіплятися один до одного і звинувачувати в тому, що з нами відбувається.

Я мрію, щоб ця війна закінчилася, обов'язково - нашою перемогою. Щоб росія була зайнята своїми внутрішніми проблемами настільки, щоб їм було не до нас. Я дуже боюся, що колись пройде час, і наші діти чи наші онуки їх пробачать і знову будуть вірити в братські народи. Я мрію, щоб Україна була вільною, згуртованою, незалежною, і не мала такого конченого сусіда. Щоб наші діти мали можливість будувати плани на майбутнє, бо зараз вони не можуть цього робити.