Мільштейн Анастасія, 15 років, Красногорівський ЗЗСО I – III ступенів №5

Я з народження проживаю у невеликому місті Красногорівці. Воно було дуже гарним та квітучим, але все раптом почало змінюватися. Спочатку люди чули постріли за межами міста, десь дуже далеко. Всі сподівалися, що це ніколи не торкнеться нас. Коли обстрілювали сусідні містечка, в мене в квартирі тряслися вікна, підлога, ліжко, на якому я лежала.

Чуючи і спостерігаючи все це, я питала маму: «Ми не помремо?» Вона відповідала: «Звичайно, ні».

Через війну нам довелося переїхати до будинку бабусі і дідуся, в інший район міста. Я не можу повернутися до рідної квартири, прокинутися у своєму ліжку, займатися у своїй кімнаті, в якій я повела усе дитинство. Не зможу переступити поріг рідної школи, бо її вже немає. Не зможу гуляти з друзями там, де пройшло моє дитинство. Більшість моїх друзів роз’їхалися по інших містах та країнах.

13 липня 2014 року в місті пролунали перші постріли та вибухи. Цей день розділив моє життя на до та після. В цей день мої дідусі їхали містом. Машину, в якій вони знаходилися, розстріляли у самому центрі міста. З тяжкими пораненнями їх доставили до лікарні. В першу ніч один з дідусів помер, а інший переніс декілька операцій і залишився інвалідом на все життя.

Для мене війна – це горе, біль, страх, який охоплює всю душу і тіло. Це коли захоплює подих при кожному пострілі в очікувані наступного вибуху. Це відчуття, коли тремтить земля.

Це спогади, які страшно згадувати і неможливо забути. Для кожного міста закінчилося щасливе життя. Трохи оговтавшись, я побачила, що це жахіття триває ще й досі. Перші ж вибухи пошкодили електромережу, постачання питної води та газопровід. Місто три місяці жило без електроенергії. Раптом я усвідомила, що ще вчора я не звертала уваги на такі дрібнички, як електроенергія, вода, газ. А коли все це раптово зникло, мені стало дуже важко жити  без звичних для мене речей.

Нам довелося звикати до нової реальності – життя без телевізора та інтернету, без води та газу.

Газу й питної води в Красногорівці немає й досі. Людям довелося готувати їжу на вулиці, розпалюючи вогнища. Багато людей втратило роботу.

Усі люди були дуже налякані, розгублені, ніхто не знав, що робити. Сидячи у підвалах, розділяючи горе, вони знаходили нових друзів, а інші навпаки, ставали кровними ворогами. Я вражаю, що нам треба бути толерантними і терплячими один до одного. Щоб знайти спільну мову і відновити мир в нашій країні, нам треба навчитися розуміти і чути іншу думку. Ми маємо пам’ятати, що мир – це головна умова існування суспільства.

Коли починався черговий обстріл, бачила жах в очах моєї мами. Я робила вигляд, що нічого не боюся, щоб не налякати її ще більше.

Вона обіймала мене дуже міцно і розповідала щось веселе, щоб відволікти мене від обстрілів.

Якось взимку ми сиділи у підвалі всією родиною. Там було холодно, сиро. Почали дуже густо стріляти, тоді бабуся сказала: «Якщо зараз обвалиться дім, то нас ніхто не знайде».

Я бачила крізь маленький отвір у віконці наш двір, як раптом був вибух, вібрація пішла по всьому дому, а це віконце засипало землею.

Війна змінила життя всіх. Вона триває восьмий рік, і ми всі ще віримо, що нарешті, зовсім скоро війна закінчиться. У наше місто повернуться люди, воно стане схоже на інші міста. Місто-герой Красногорівка засяє іншими, яскравими барвами і розквітне заново. Зберегти мир нелегко. Мир – це життя, щастя, чисте небо над головою, упевненість у завтрашньому дні, можливість спокійно вчитися. Саме про це я зараз мрію. Хай буде мир у нашій рідній Україні.