Луганська Вікторія, 16 років, Новотроїцький ЗЗСО I –III ступенів.

Страшне слово, яке навіть не хочеться промовляти. Війна! Не думала, що коли-небудь і мене особисто торкнеться її вихор.

Був звичайний день. Почула, як дорослі говорили, що країна-агресор ввела свої війська в Україну, почалась війна… Тоді я, дев’ятирічна дівчинка, мало що розуміла. А назви міст були незнайомими.

Здавалося, це все відбувається не з нами поруч, а десь далеко, бо на вулиці світило сонце, співали птахи.

Моє життя продовжувалося в тому ж русі.

Та настав день, який змінив усе. Посеред уроку прийшла директорка школи, майже вбігла та оголосила, що ми терміново сідаємо у шкільний автобус та їдемо додому, де нас зустрінуть батьки. Її голос майже зривався, говорила вона так швидко, що я не одразу все зрозуміла.

У середині боролися два почуття: радість від того, що не буде уроків (ну хто цьому не радіє) та якесь занепокоєння. Не знаю, що саме трапилось того дня, але потім, мабуть, декілька днів ми не ходили до школи.

Після тієї події над нашим селом часто пролітали вертольоти, вони й досі літають, тільки не так часто.

Вертольоти літали так низько, інколи ледь не зачіпали дахи. Також перші роки було дуже часто чути якісь постріли. Потім у нашому населеному пункті, і не тільки, з’явилися воєнні бази.

Цього ж року, пам’ятаю, було трохи холодно, мої батьки сказали, що як бойові дії дійдуть і до нас, то мене відправлять у Київ до сестри. Там я піду навчатися до школи та взагалі буду жити.

. Мені не хотілося покидати батьків, рідний край, я взагалі не бажала виїжджати звідси, бо це моя домівка, я тут народилася.

На щастя, такого не сталося, до нас воєнні дії не дійшли, але ми жили та живемо у прифронтовій зоні. У нас часто по трасі проїжджали та проїжджають воєнні машини. Це все вже не викликає такого страху, як тоді, скоріше за все, виробилася до цього звичка.

Усі ці події вплинули на мене, розвинулося багато страхів: а що, як до нас у дім увірвуться солдати; а що, як я залишуся сама, а якщо поряд є міна або хтось мене пристрелить… І такого було багато.

Пам’ятаю, коли лягала спати, завжди чула якийсь стукіт, мені ставало страшно, і я довго не могла заснути. Перед сном завжди боялась, що прокинусь під завалами або взагалі не прокинусь.

Напевно, це були в деякій мірі марення.

У мене немає конкретного дня, коли для мене почалась війна з розумінням цього слова. З часом до мене прийшло усвідомлення про неї. Мої дитячі страхи частково зникли, але я завжди пам’ятаю про війну і те, що вона досі йде, восьмий рік поспіль. Я просто вже пристосувалася до цього, як і багато інших.

Звичайно, моя історія – це лише квіточки порівняно з іншими людьми, які знаходилися там, де йдуть воєнні дії та яким довелося кидати все і тікати, ховатися у підвалах або ж залишитися вдома на розсуд долі.

У кожного з нас є шрами, залишені війною, чи то фізичні, чи то моральні.

Я знаю одне – нам потрібен мир. Усім потрібен мир. Хочу, щоб війна закінчилася назавжди, не бажаю жити, розуміючи, що вона досі йде, бо життя під час війни, тим паче, коли у тебе є особисті спогади про неї, не можна назвати хорошими.

Надіюся, що війна закінчиться скоро і більше ніколи не почнеться знову. Хочу, щоб я і мої діти жили у мирі та спокої в Україні.