Приходько Каріна, 6 клас, Количівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Копиш Катерина Сергіївна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало початком нового життя для всіх нас. Того дня о п’ятій годині ранку крізь сон я почула глухий гул літаків, і тоді батьків не була поруч, бо вони були в Києві на роботі, а я — з бабусею. (Події відбувалися в с. Іванівка) Пам'ятаю, як дуже плакала, через незрозумілість ситуації і страх за рідних.

Узагалі той день мав бути звичайним: я збиралася до школи, пам’ятаю, як напередодні цілий вечір готувала проєкт з англійської, але, прокинувшись о 5:00 ранку від вибухів, дізналася, що почалася війна, а перші “прильоти” були в Києві. Батьки дуже довго добиралися додому. А всередині мене розгорілася гірка суміш відрази, образи й страху, що обпікали мою душу.

Ми зібрали речі з бабусею та сиділи й чекали поки приїде мама з татом. Ми чули, що дуже сильно “бомбили” десь поруч. Боже! Які тільки думки не кружляли в моїй голові! Чи доберуться мої найрідніші люди додому? Чи побачу я їх ще хоча б один раз у житті? Чи вони живі взагалі? Ці міркування наганяли таку паніку на мене...

Повернення батьків було дуже неочікуваним, я так чекала на цей момент, і нарешті він стався. Уся сім'я нарешті була разом. Мабуть, це найголовніше, коли усі близькі поруч.

Раніше ми над цим навіть не замислювалися, але як виявилося, щастя — це прості речі: коли пахне хлібом у домі, усі здорові й щасливі,

ніякі ракети й БпЛА не загрожують твоєму життю, ти спокійно крокуєш до школи на улюблені предмети, усміхнена бабуся читаєте тобі казки, тепло в оселі й спокійно тихо на вулиці.

Через декілька днів у нас закінчився хліб, відшукати його було великою проблемою, але ж як його хотілося! Згадую, як мама готувала лаваш, це єдине, що ми могли дозволити собі тоді. Насправді він дуже нагадував хліб і приємні миті з минулого життя.

Мій батько, не вагаючись ані на мить, після повернення з Києва, одразу пішов на фронт.

Цей його вчинок дуже сильно мене вразив. Я пишаюся відвагою, силою духу і патріотизмом мого батька. Ми дуже рідко бачилися, але я знала, що він робить все, для того, щоб ми жили в безпеці.

Мої 1000 днів війни — це 1000 днів боротьби, болю й безкінечної надії. Я зрозуміла, що допомогою є не лише гроші чи матеріальна підтримка. Це про людяність, віру в те, що світ все одно переможе темряву. Кожен мій день ставав ланкою у великому ланцюзі нашої спільної боротьби за свободу. Тепер, озираючись назад, бачу, як війна змінила нас усіх, головне — не зламала наш дух. Ми, мов сталь, загартувалися й стали сильнішими. Знаю, попереду нас чекає найсвітліша мить — перемога. Але до неї ще стільки всього відбудеться. Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів війни я пройшла через безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та самої себе. Слава Україні! Героям Слава!