Лагай Софія, 6 клас, Количівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Копиш Катерина Сергіївна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року — це був найжахливіший день для всіх українців — почалася війна. Примітка: події відбувалися в селі Количівка. Той день я запам'ятала назавжди, я прокинулась від шуму телевізора у вітальні. Всі плакали та збирали речі. Я була шокована й налякана, коли дізналася про початок війни. Яке повномасштабне вторгнення з боку наших братів-сусідів може відбуватися в 21 столітті? Пам’ятаю, як моя прабабуся розповідала мені про Другу світову війну, згадавши всі її слова, я була нажахана.

Спочатку ми облаштували погріб, потім

батьки поїхали в місто за продуктами, через години дві вони повернулися додому майже з пустими руками та розповідали, що всі магазини були переповнені людьми, а з міста виїхати майже неможливо.

Після нашої розмови почалася повітряна тривога, перша повітряна тривога! Це було жахливо! Цей звук... Моторошний, глухий гул сирени! Ми швидко зібрались, забрали домашніх тварин і спустились в самостійно облаштоване укриття, так як там було дуже холодно, ми взяли з собою обігрівач.

Мама кожен день молилась Богу, там ми жили до весни. Майже пів місяця ми те й робили, що ночували в підвалі, інколи піднімаючись нагору піймати сонячні промінці.

На початку березня прямо над моєю маленькою хатинкою пролетів російський винищувач, в той момент я дуже злякалася. Коли він вже минув наше село, я почула дуже гучний вибух, було зрозуміло, що то наші хоробрі захисники збили його, і з неба посипались уламки. Ту ніч ми спали в підвалі, на ранок мама захворіла і з охрипшим голосом сказала: "Так більше тривати не може!" Я запитала, що ж нам робити? А бабуся відповіла: “Подзвонімо моїй невістці та запитаємо чи можемо ми пожити в неї деякий час, адже вона має великий будинок, місця на всіх має вистачити!” Тітка Валя з радістю погодилася, бо жила сама. Деякий час ми перебували у маленькому селі Виблі, там звісно було спокійніше, але інколи літали безпілотники. Там я з сім'єю прожила приблизно 2 тижні, батьки зрозуміли що не можуть постійно жити без роботи в маленькому селі, хоча мені було там комфортно і на диво безпечно.

Але настав час повертатися додому, а

в хаті було дуже холодно, були розбиті вікна, батареї, сарай знесло повністю, дах — увесь в дірках.

Дуже прикро, що не всі українці підтримують Україну. Є в мене одна історія: я з подругами збирала кошти на ЗСУ, продаючи різну випічку. За місяць ми назбирали приблизно 2200 грн. Одного дня у нас з'явилася ідея: в людному місці включити пісню "Ой у лузі червона калина", яка б допомогла збільшити наш збір. Поряд старенька бабуся продавала котів, коли ми включили пісню, вона підійшла та накричала на нас. Нам було дуже прикро, бо ми старались, прикрашали стіл, готували смаколики та напої, ще й патріотичну музику ввімкнули. Ця ситуація показала, що не кожен має патріотичний настрій.

Я закликаю всіх любити Україну та поважати кожного захисника, волонтера і людину, котра маленькими кроками робить нашу країну кращою. Я вважаю, особливо ми маємо пишатися військовими нашої України. Вони вірні нашій державі, справжні герої, мужні воїни, витривалі визволителі й просто наші татусі. Завдяки ним ми можемо навчатися, їсти смачну їж та спокійно спати вночі, знаючи що нас завжди оберігають хоробрі захисники України!