Степанова Каріна, 10 клас
Дмитрівський ліцей імені Т.Г.Шевченка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Столбова Валентина Дмитрівна

Війна. Моя історія

День 24 лютого 2022 року став фатальним для всіх українців. Здавалося, що всі мрії були перекреслені. Нас хотіли позбавити незалежності, нам казали, що у нас немає шансів. Але український народ не зламати. Збройні Сили одразу стали на захист нашої країни.

Жінки готували їжу для військових, а волонтери збирали гроші на все необхідне і доставляли гуманітарну допомогу на передову. Діти теж не сиділи склавши руки, а збирали гроші, зупиняючи машини на своїх «блокпостах», виготовляли обереги для захисників. Всі допомагали, як могли: хтось донатив гроші Притулі, плів сітки, шив одяг для ЗСУ, хтось повідомляв про небезпеку за допомогою спеціальних додатків, які розробили наші ІТ- спеціалісти, хтось збивав ворожі дрони банками огірків…

Про те, що почалася війна, я дізналася на світанку 24 лютого від мами. Не вірю… Не знаю, як реагувати…Що робити? Складаємо з мамою тривожну валізу. Кілька днів паніки та страху. Тримаюся на заспокійливих. Здригаюся від сторонніх звуків. Постійно стежу за новинами та повідомленнями про повітряну тривогу.

Чоловіки нашого села організовуються в загін територіальної оборони. Мій тато і старший брат вступають до цього загону вже 25 лютого. Чергують на обладнаних ними блокпостах, риють окопи, будують бліндажі, готують коктейлі Молотова, перевіряють автомобілі, допомагають знайти притулок біженцям.

Моя мама працює вчителем в школі. Всі педагоги та працівники школи з перших днів війни займалися волонтерством: готували тушковане м’ясо для воїнів ЗСУ, плели маскувальні сітки, пекли печиво, облаштовували місця перебування для біженців, збирали гуманітарну допомогу для них. Нас, учнів, теж залучали до волонтерства: ми малювали малюнки та писали листи захисникам, допомагали плести сітки та різати тканину для них.

Одного разу з соціальних мереж я дізналася, що волонтерське об’єднання «Майдан» збирає допомогу для ЗСУ за запитами воїнів. На той час наші захисники потребували зарядних пристроїв та USB-кабелів до телефонів. Я мала кілька нових комплектів і вирішила передати їх нашим бійцям. Разом з зарядними пристроями, передала і лист-звернення, де вказала свій номер телефону. Через деякий час мені зателефонував невідомий номер. Яким же було моє здивування, коли я почула подяку за лист і зарядні пристрої від воїна ЗСУ. Він говорив про те, що Перемога неодмінно настане, вони не пустять ворога далі. І я йому вірю!

Пізніше мій тато доставляв машини та гуманітарні вантажі на передову, передав власний автомобіль УАЗ на потреби ЗСУ у військову частину, яка базувалася в Херсонській області. Наш народ об’єднався! Ми довели всьому світові, що є сильними й нездоланними.

Тільки в українського народу у зображені Державного Герба зашифроване слово «ВОЛЯ». Тільки в нас у Державному Гімні співають: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Все це тому, що українці незламні, а Україна - непереможна.

«…Тільки наші люди можуть вийти з українським прапором до окупантів. Тільки наші діти під час повітряної тривоги співають патріотичні пісні у бомбосховищі. Тільки наші люди ховають український прапор в землі, щоб потім зустріти наших захисників з ним. Тільки наші люди можуть дати окупантам насіння, щоб після їхньої смерті на тому місці проросли соняшники. Тільки наші люди здатні витримати страшні звірства і знущання під час окупації. Як та дівчинка, яка з простреленими колінами вела автомобіль, щоб вивезти чотирьох поранених дорослих. І тільки наші люди під загрозою смерті не знімуть українські обереги…» - це звернення Зеленського, яке змусило мене плакати.

Уже другий рік мій брат служить в ЗСУ. Я пишаюся братом-захисником, але дуже хвилююся за нього. У ті рідкісні хвилини, коли вдається поговорити з ним по телефону, він запевняє, що все буде добре і Перемога за нами. Це допомагає мені вірити в Україну. Я дуже пишаюсь тим, що українка та живу в такій прекрасній країні. І впевнена: одного разу наш Президент скаже: «Вільний народе незалежної України! Ми перемогли!»