Тесля Таміла, вчитель Комунального закладу «Любимівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Малинівської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Війна. Моя історія

Війна… це таке болюче слово, що навіть чути його страшно, а пережити, відчути на собі її погляд – ще страшніше. Для мене, простої сільської вчительки, війна розпочалася в той день, коли в наше село в'їхала колона ворожої техніки. Це було 4 березня 2022року. Страшна дата, яка розділила моє життя та і життя моїх односельчан на до і після…

Як зараз пам'ятаю, всі зібралися біля пекарні та чекали черги на отримання хліба (у нас в селі своя пекарня, на той момент світла вже не було, тому вмикали генератор і пекли так хліб). За гуркотом від пекарні і не почули, як до нас в село влізла та нечисть…

А її було багато, занадто багато - танки йшли та йшли. Я нарахувала 50 і збилася з ліку. Люди збилися купками та потроху почали розходитися по домівках, не дочекавшись хліба. Я чекала, бо дома не було і крихти … Нарешті хліб видали і я рушила додому, боячись йти вулицями, пішла стежкою через балку.

Вдома, зачинивши ворота, зайшли в будинок і виглядали у вікна. Перша колона пройшла в бік Гуляйполя. Ми чекали чогось страшного, не знаючи що це буде…

Потім селом їздили якісь чужі авто і знову пішла ворожа техніка. Багато, як саранча. Ця вже зупинилася у нас. Під кожним двором стояв танк або бронетранспортер…жах. Ми дивилися у вікно, як від сусідів йшли вже до нас…

Посмикали хвіртку, потупцялися біля неї, напевно натискали в дзвінок. Але який дзінок – світла нема! Потім торсали ворота, почали їх викручувати - і ось вже в дворі - п'ятнадцять озброєних орків йшли до хати. Я заштовхала чоловіка в будинок, і зі словами: «В жінку стріляти - що ж вони зовсім…», відчинила двері. Бачили б ви мене в той момент : руки трусяться, око сіпається, ноги ватяні, не слухняні.

Один мордастий, опецькуватий (напевно «гаспадін афіцер») підняв руки над автоматом і промовив: «Нє бойтесь, ми стрєлять нє будєм. Скажітє, что за пасьолак ето?» Коли я відповіла, що це село Любимівка Запорізької області – вони не повірили, отребували паспорт, сказавши, що це Донецька область.

Тут до мене вже вийшов чоловік, почувши, що я сказала скільки людей проживає в будинку. Виніс паспорти, а про доньку я змовчала, сказала, що вона учениця 11 класу і паспорта у неї нема ( а насправді донька – вчитель історії та заступник директора з виховної роботи, мабуть вже тоді материнське відчуття відвело від нас біду.

Бо залишений ноутбук доньки ми віднесли сусідам на схов. Вони категорично відмовлялися їхати із села, не хотіли залишати домівку. Але все ж таки поїхали. І через наш ноутбук їм замінували будинок і весь двір, сказавши, що тут мешкають « одні бєндєровці»). Дивлячись паспорти, питали, де ми працюємо .

Який жах я бачила в їхніх очах, коли сказала, що я Вчитель Української Мови та Літератури ! Вони аж підстрибнули і навели на мене всі зброю, начебто моя відповідь могла вбити. А ви кажете: « Що там мова - мова зброя! Ще й яка!» Це були перші… а потім приїздили другі, треті, четверті…

У нас спочатку було тихо, хоча чули в окрузі стрілянину, вибухи. А потім летіло і до нас. З кожним разом більше та більше. Ніколи не забуду слова танкіста-дагестанця, який стояв на вулиці і вихвалявся своїм: «Сасєднєва сєла нєту. Ми єво снеслі». Господи! Та як же це?! Та куди ж ти дивишся і не захищаєш нас.

Всемилостивий Боже! Я ледве стримувала сльози, а в хаті вже плакала, щоб ніхто не чув. Донька плакала зі мною від почутої звістки. Бо в цьому селі мешкали наші друзі і зв'язку з ними не було.

Кожен день плакала. Плакала і молилася. Зв'язку не було. Та й небезпечно було шукати той зв'язок вдень. Бо ми вже знали, що в центру (так ми казали на центр села) відібрали всі телефони, планшети, ноутбуки. Свій телефон я вмикала дуже рано, о п'ятій, шукала ті «палички» і набирала до рідні. І кожен раз вони твердили одне: «Як буде змога - виїжджайте! Богом заклинаємо - їдьте!»

Люди почали гуртуватися, збиратися і їхати. Перша колона виїхала, дісталися Запоріжжя. В другій колоні поїхала вся місцева влада, залишивши людей на призволяще. А ми не знали, як нам краще вчинити, чекати тут визволення чи їхати на підконтрольну територію.

Ввечері, помолившись Богу, попросила поради у своєї матері - покійниці: «Мамо, якщо ви чуєте - порадьте - лишатися чи їхати?». Вночі й справді наснилася мама, яка скрушно хитала головою, плакала і наказала їхати, шукати синочка». Бо син був в  Бердянську і зв'язку з ним не було. Зранку, я вже знала, що ми їдемо сьогодні і тільки ! Пішла до сусідки, попросила піти зі мною до коменданта ( бо без дозволу ніхто нікуди не ходив, тим паче не їздив).

Поки до нього сходили - то наче дев'ять кіл пекла обійшли: блок пости, перевірка документів, кишень і такого іншого.

Діставши дозвіл – спішили додому збиратися. А що збиратися – брати із собою нічого не можна. Комендант прискіпливим оком окинув мене і сказав : «Сматрі, тєбя - асобенно обищу. Ти паняла ? Брать – только необходімоє». Ми й не брали нічого, так, на перший випадок, бо сподівалися, що через місяць повернемося додому. А поки що головним було - дібратися до Запоріжжя !

Зібралися. Стала навколішки перед іконами. Помолилася. Присіли «на дорогу». Виходимо. І так мені стало шкода батьківської хати, в якій не одне покоління Теслів виросло. Впала я на коліна плачучи, просила пробачення у неї, як у живої : « Прости, наша хато, що лишаємо тебе на поталу клятим зайда, прости ! Ми повернемося ,щоб це нам не коштувало, обов'язково повернемося ! Чекай нас!»

У нашу колону набралося 6 авто. Рушили. Ми їхали плачучи, не знали, що чекає нас в дорозі, як ми додїдемо, що далі? Думки роїлися в голові. А на вулиці весна, тепло, люди прибирають садочки, ось бабусі на лавочці лузають насіння і - наша траурна процесія.

На кожному блок пості перевірки документів, речей. Останній блок пост - попередження їхати так, щоб біла смуга дороги була посередині авто. Вліво, вправо - зась, там міни, розтяжки…

Доїхали, рідне Запоріжжя ! Я всю дорогу так трималася, щоб бодай не єдиної сльозинки не побачили ті кляті орки. Стримувала себе, як могла. Але коли, нас приєднали до великої колони біженців – з Бердянська, Маріуполя, Поліг, Більмака … я присіла навпопічки і дала волю сльозам – плакала так, як за мамою … А попереду чекала зустріч із сином, який їхав із Бердянська цією ж колоною …