Те, що спочатку здавалося просто конфліктом, обернулася страшною війною. Під снарядами загинула знайома Марини Єрохіної, будинки в місті руйнувалися від обстрілів, а виживати ставало все важче...

Це був червень 2014 року... Є така фраза: «Нічого не віщувало біди». Саме так і почався той день. У мене був чудовий настрій, я збиралася їхати до подруги в гості, у село Артема, яке знаходиться неподалік від міста Щастя. Я викликала таксі, а перед цим зайшла до супермаркету.

Тоді я зрозуміла, що в нашій країні, у нашому регіоні щось відбувається не так. Уперше в супермаркеті побачила людину у військовій формі з автоматом – і щось перевернулося в душі, хоча спочатку все здавалося таким простим конфліктом, який не повинен був перерости в те, що потім сталося кількома днями пізніше.

Скупившись у супермаркеті, я сіла в таксі й поїхала до подруги. У неї тоді було немовля, маленька дочка. Ми сиділи, спілкувалися, уже збиралися йти спати. І тут почули звуки, які в нашій пам’яті не асоціювалися ні з чим, ми не розуміли, що відбувалося. Глянули у вікна й побачили залпи. Як ми потім зрозуміли, це стріляли танки.

Ми не розуміли, у якому напрямку, звідки, що відбувається взагалі. Був страх за дітей, ми не розуміли, що в цій ситуації робити, куди ховатися, куди бігти, кому телефонувати. Ми були з нею удвох і двоє діток. Було дуже страшно, але, опанувавши себе, почали обдзвонювати знайомих, заспокоїлися. Подружка тоді дуже швидко зібрала речі, навіть не розуміючи, що вона кинула до сумки. Ми зателефонували всім знайомим, родичам, і всі вони чули одні й ті ж звуки. Звуки були і навколо Щастя, і навколо сіл поруч із містом.

Була мить, коли ми чули звуки пострілів, гуркіт, і це було далеко. Люди переважно телефоном спілкувалися, у соцмережах, у групах переклички, щоб знати, як у кого справи, яка в населених пунктах ситуація, чи є бойові дії, влучання та все таке.

Я прийняла для себе рішення перебувати у квартирі, а не у сховищі

За звуками я зрозуміла, що прильоти дуже близькі, тому що вікна тремтіли. А в групах писали, що були влучання на ту вулицю, на іншу вулицю. Я тоді переходила в коридор у себе в квартирі й чекала там. Не знаю, чого чекала. Завершення...

Один раз хотіла спуститися в підвал – там бомбосховище було. Я зайшла в нього й вийшла, зрозумівши, що не зможу там перебувати, для моєї психіки це буде набагато страшніше й небезпечніше. Я там просто не виживу психологічно й морально. Тому я прийняла для себе рішення перебувати у квартирі.

Коли в нас у місті гинули люди, їх було не так багато, якщо брати на тлі інших міст. Був випадок... Уже нам здавалося, що все спокійно, обстріли припинилися, і напередодні 1 вересня були знову обстріли й бойові дії. Це був 2015-й чи 2016 рік. Коли був приліт в один із житлових будинків міста, загинула знайома дівчинка. Вона йшла до бомбосховища, пропустивши вперед сина й чоловіка, а сама постраждала, її травми були несумісні з життям. Вона була молода, я особисто її знала добре.

Виживати тоді в місті було важко. Комунікацій не було, громадського транспорту не було. Товарів у магазині була мінімальна кількість. Були такі моменти, коли товар взагалі не завозився через бойові дії. Дуже часто вимикали світло й не було води.

У зимовий час, коли були пошкоджені теплові комунікації, були проблеми з опаленням. У мене у квартирі прорвало чавунну трубу, був шалений напір гарячої води, а я, слава Богу, була в батьків. Коли ми приїхали у квартиру, вона була повністю затоплена. Упали шпалери, ламінат пошкоджений, лінолеум здувся, стіни в білих нальотах. Довелося робити зразу ремонт.

Мені всі говорили, мовляв, війна, навіщо ти робиш ремонт, почекай. А мені було якось спокійно. Я сказала: «Я не хочу жити в обдертій квартирі». І ми за мінімальні кошти оновили трішечки квартиру.