Я мешкала в Сумах. 22 лютого приїхала до батьків у місто Лебедин та так тут і залишилася. Біля Сум уже стояли російські війська, але до Лебедина вони не дійшли. Ми чули вибухи. Над містом разів зо три пролітав літак і скидав бомби. Проте ні я, ні мої батьки не відчули всього того жаху, який пережили люди в Маріуполі та в інших окупованих містах. 

24 лютого я прокинулася о четвертій годині ранку. Зайшла в інтернет і побачила відеозвернення Дмитра Гордона. Ось так і дізналася про початок війни. Розповіла про це батькам. 

Ми мешкаємо у приватному будинку. У нас є колодязь і невеличке господарство, тому проблем з водою та їжею в нас не було. Спочатку були проблеми з постачанням хліба, але згодом все налагодилося. 

Мої батьки похилого віку. Про жахи війни я не розповідала їм. Вони лише по телевізору щось могли бачити. Я ділюся з ними позитивними новинами, наприклад, звістками про перемоги на певних ділянках фронту. 

Ми обов’язково переможемо. Мені здається, що війна закінчиться так само несподівано, як і почалася.