Світлана Дідух-Романенко | Бориспіль

"Я проживаю війну в снах"

«Я проживаю війну в снах», – стишеним голосом каже Світлана Дідух-Романенко. Нині під вікном письменниці, перекладачки і фотографки з Борисполя Київської області – величезна верба. «Підпирає небо» так само, як у дитинстві. Та цього разу литовське. Вже рік, як вони з 15-річним сином не були вдома. У дитини – аутизм, і саме це стало головною причиною шукати прихистку за кордоном. Матеріал Радіо Свобода.

В Україні лишилися чоловік, тато, мама, друзі і творчі проєкти. У литовському Паневежисі життя перевернулося на 180 градусів. У свої сорок Світлана здобуває третю вищу освіту. В альбомі для малювання виводить акварельними олівцями кістки, м’язи, сухожилля, суглоби, нейрони і обриси головного мозку, адже навчається на кінезіотерапевта. За цим напрямком медицини, який допомагає відновлюватися організму за допомогою фізичних вправ, українка вже пройшла першу практику в лікарні. Жінка радіє голосу рідних у слухавці та раптовій самостійності сина. Вона отримала ґрант Ради культури Литви та влаштувала виставку «Фантомні сім’ї реальної війни», і не втомлюється пояснювати іноземцям, чому Україна – не Росія.

23 лютого 2022 року Світлана записала у щоденнику, що почала пити антидепресанти і купила зелені штани. Увечері почала пакувати тривожні валізи, але для обнови у них не знайшлося місця. Близько п’ятої ранку скочила з ліжка через глухі вибухи: тремтіли вікна, будинок і все тіло. Здавалося, що бомблять місто, згодом виявилося, що це відпрацьовувала ППО.

«Було неймовірно страшно, – пригадує жінка. – За кілька днів до цього ми всією сім’єю обговорювали план дій на випадок війни, тому були зібрані. Поїхали в село на півдні Київської області, думали, що побудемо там місяць – і все скінчиться».

Хоч і забирали з квартири найцінніше, Світлана навіть не уявляла, що не повернеться додому, а наступною точкою її перебування стане закордонна країна. До хатини родичів у глухому селі війна долітала у вигляді винищувачів, що виднілися в небі над будівлею. Одного разу бачили, як летить ракета, лякала й близькість розташування великої ТЕЦ.

Біженка Світлана і її син (по центру) на фотовиставці. Жінка отримала ґрант Ради культури Литви та влаштувала виставку «Фантомні сім’ї реальної війни»

Почали говорити про ймовірність ядерної війни, тоді чоловіки порушили питання, що дітей і жінок треба вивозити за кордон

«Коли захопили Запорізьку АЕС, залунали розмови, що енергетичні об’єкти можуть підривати, почали говорити про ймовірність ядерної війни, тоді чоловіки порушили питання, що дітей і жінок треба вивозити за кордон», – пригадує Світлана.

Дев’ять років тому вона була у Литві: тоді тамтешній благодійний фонд Algojimas влаштовував літній табір для родин, де є діти з інвалідністю. «Нас дуже гарно приймали, всі ці роки голова фонду підтримувала з нами зв’язок через Facebook. У перші дні повномасштабної війни вона написала: приїжджайте, ми знайдемо, де вас поселити, – каже Світлана. – Спершу ми відмовилися від пропозиції, а потім я побачила реакцію сина: він просто плакав. Я боялася, що у нього станеться регрес і все, набуте за роки лікування і реабілітації, може втратитися. Тоді я написала голові благодійного фонду: «Допоможіть, будь ласка, бо страшно». Так ми опинилися в Литві».

«Як сліпі кошенята»

Перші два тижні далеко від дому жінка може описати кількома словами: сон, хвороба, їжа і багато людської уваги. Світлану вразило, наскільки литовці можуть бути добрими і щирими до незнайомих.

Литовці у цьому плані просто мегалюдяні

«У перші дні люди просто несли все: одяг, взуття. Якщо ти обмовився, що тобі потрібна чашка – її принесуть. Навіть принтер виділили: мені - для роботи, сину - для навчання. Одна людина принесла абсолютно новий килим. Навіть гроші приносили! Литовці у цьому плані просто мегалюдяні, водночас ззовні вони досить стримані і суворі, але переважно вони добрі. І ті, хто співчуває (а таких більшість), допомагали, хто як міг», – каже жінка.

Оголошення про фотовиставку Світлани в Литві

Світлану з сином Ігорем поселили у колишньому дитячому будинку. Нині в Литві таких закладів уже немає: до повноліття діти мешкають у квартирах спільного проживання разом з вихователями, які працюють позмінно. Ці квартири належать місту.

В одному з корпусів колишнього дитбудинку нині функціонує будинок для літніх людей, а в іншому – організація, що опікується дітьми з аутизмом. Саме тут живуть дві українські родини. Тепер вони ділять кухню, побут і сум за Україною.

Перші тижні, каже жінка, минали, мов у тумані: шок від бойових дій, від переїзду, страх і думки: «Що робити?»

«Ми були як сліпі кошенята. Дирекція допомагала з усім: нас просто садили в машину і везли: в міграційну службу, міську раду. Заповнювали чимало паперів, але нас всюди буквально за ручку водили: підказували, що і де оформляти, як і з ким говорити», – пригадує Світлана.

Нині вона з сином уже облаштувалася: у них є малесенька кухня, плита на дві конфорки – щоправда, без духовки і водночас - на дві сім’ї. Приміщення, з якого виходить на онлайн-розмову біженка, було медичним ізолятором, тому за спиною Світлани видніється плитка.

Фото Світлани Дідух-Романенко з серії «Фантомні сім’ї реальної війни»

Прийняла факт, що можу тут залишитися на кілька років, і купила шафу.

«Це мій кабінет, – проводить віртуальну екскурсію жінка. У мене розкіш – дві маленькі кімнатки, ця – мій «офіс». Хоч і не лакшері, але є стіл, шафа, три вази і навіть торшер. Раніше я думала, що не купуватиму меблів, адже коли поїду додому, як це все везтиму? А потім прийняла факт, що можу тут залишитися на кілька років, і купила шафу: недорогу, аби не шкода», – всміхається Світлана.

Син хоче у мирну країну

«Це Оля (журналістка – ред.), скажи привіт, – звертається до сина, який забігає до кімнати. – Біжи, пельмені мішай, бо згорять». Ігор – причина номер один, чому залишатися в Литві - краща опція, ніж повертатися в Україну. Литва йому точно на краще, бачить мама. Діти з аутизмом реагують на події в країні гостріше. Та й він сам сказав Світлані, що хоче додому, але у мирну країну.

Якось вона написала пост у Facebook: розповіла, що багато писала і перекладала, створила фото-відеопроєкт про українські родини за кордоном: «Може, це не так і багато, але з урахуванням того, що я тут сама з особливою дитиною, яка ще й вчиться у двох школах (тобто ми вчимося, як ви розумієте), то наче і не зовсім нічого. Тепер - ще й студентка, бо витрачати час і можливості не збираюся. Я не виправдовуюся, лиш показую, що користі від мене для України тут явно не менше, ніж якби я сиділа на своїх законних 64 квадратних метрах з депресією і панічними атаками і дивилася, як ідуть до біса 15 років моїх зусиль і роботи цілої команди людей, що рятували мою дитину».

Син Світлани займається із психологом

Українка розповідає, Ігор, як не дивно, адаптувався краще: хоч спершу і «стогнав»: «Як я вчитиму мову?», намагається говорити нею, не соромлячись – і цим захоплює серця литовців.

Був період, коли син хвилювався, чи впорається із новим життєвим етапом, чи зможе адаптуватися, тому місяць ходив до психолога. Для литовських школярів така допомога безкоштовна.

«Я вже не знала, якими словами йому пояснювати, як його заспокоювати. Попросила психологиню. Зараз він відвідує її раз на тиждень і прекрасно з нею ладить. Коли протягом тижня збираються питання, кажу: «Поговориш про це з Галиною», – ділиться жінка.

За словами Світлани, психологічна служба доступна для всіх учнів литовських шкіл. Якщо є певні проблеми, достатньо прийти і їх пояснити. Коли є вільний спеціаліст, призначають зустріч: «Я просто пояснила, що в мене – підліток, я не справляюся, у нього є такі-то питання, мама зараз – не авторитет, треба щось робити. Буквально через два тижн -і запис. Це при тому, що до лікаря у них можна на пів року наперед записуватися».

Біженка з України розповіла литовській газеті про культуру та історію своєї держави

Усі неповнолітні діти в Литві мають медичну страховку.

Жінці вдалося підтвердити синову інвалідність: «Усі неповнолітні діти в Литві мають медичну страховку, Ігор вже записаний до сімейного лікаря. З нею нам пощастило, адже з медициною тут досить складно. Тепер ми всі знаємо, яка класна в Україні медицина. Але, на відміну від України, тут немає до тебе такого ставлення, ніби ти чужі гроші прийшов забирати. Комісія, яку ми проходили, зустрічала з усмішкою. Тут не обов’язково з тобою будуть сюсюкатися, але принаймні не хамитимуть. Рівень спілкування у державних установах значно кращий. Та й суспільство загалом краще ставиться до дітей з такими проблемами, у людей немає шоку, вони максимально лояльні», – розповідає жінка.

Третя вища освіта: щоб допомогти дитині й собі

Світлана – перекладачка і письменниця. В Україні вона працювала віддалено – не лише з перекладами, а й різноманітними творчими проєктами. Спершу намагалася триматися за цю роботу, але з часом замовлень стало менше, а оплата була неспівставною з литовськими цінами, бо деякі замовники скорочували ставки. Грошей за один великий проєкт вистачило на чотири місяці, а далі «я сиділа і думала, як я можу заробити».

Підтримку тут платили, здається, три місяці, а потім потрібно шукати роботу.

«Без знання мови можна влаштуватися або прибиральником, або на завод. Тут є два кабельні заводи, де працює багато українок. Це дуже складна робота – мотати кабель. Нічні зміни – і ворогу не побажаєш такого», – розповідає Світлана.

«Я не виправдовуюся, лиш показую, що користі від мене для України тут явно не менше, ніж якби я сиділа на своїх законних 64 квадратних метрах з депресією і панічними атаками і дивилася, як ідуть до біса 15 років моїх зусиль і роботи цілої команди людей, що рятувала мою дитину»

Литовські друзі надіслали жінці інформацію, що місцевий навчальний заклад виділив стипендії і запропонував українцям безкоштовне навчання на трьох спеціальностях: ІТ, міжнародний бізнес і кінезіотерапія. Була надія і на оформлення страховки, але вона, на жаль, не справдилася.

«Це був ніби знак з неба. Я розуміла, що найближчим часом ми не будемо повертатися в Україну, Ігор вже влаштований в школу – чому ні? Подала в передостанній день прийому документи на кінезіотерапію, – пригадує Світлана. – Класно, що це стосується твого тіла, ти краще пізнаєш свій організм. Ігорю зараз виписали курс реабілітації, і там працюють кінезіотерапевти. І я розумію, що це корисно: я буду знати, як допомогти своїй дитині і навіть собі, коли якийсь м’яз затисло. Це дуже-дуже практична річ. Тому мені подобається».

Нині Світлана старша у групі. Каже: вчитися у сорок важче, ніж у сімнадцять, але все витягує. Зі слів жінки, литовців вражає ставлення українців до освіти: «Вони дивуються, наскільки ми звикли вчитися, наскільки ми вмотивовані. За цією спеціальністю паралельно навчаються дві групи – українці та литовці. Деякі викладачі просто шоковані, вони казали: «Наші цю тему не розуміли, а ви розібрали». У нас справді група дуже вмотивована: шість людей з семи просто-таки гризуть граніт науки».

Добре, що є навчання, воно допомагає і мозок концентрувати, і це таки фінансова підтримка

Нині вона у непевному стані через медичне страхування: його мають литовські студенти і ті, хто працює. Рівень навантаження не дозволяє влаштовуватися на роботу, та й литовською студенткою Світлана не вважається. Тож шукає можливість вирішити це питання. «Добре, що є навчання, воно допомагає і мозок концентрувати, і це таки фінансова підтримка. А там буде літо – буде легше. Поки фактично живемо одним днем», – ділиться жінка.

Виставка Світлани у литовському місті Каунас

Наразі стипендії та виплат через інвалідність дитини вистачає на життя. «Я розумію, що поки не плачу за житло, можу підтримувати певний рівень життя, без якихось зайвощів. Але якщо нас раптом звідси попросять, буде складніше, потрібно буде шукати підробітки. Але поки я вирішила жити теперішнім. Буде день – буде харч», – каже жінка.

«Трагедія розірваних сімей»

Якось Світлана побачила у студії литовських знайомих манекен. Подумала, що з ним можна щось зробити. Згодом визріла ідея цілого проєкту, який вона назвала «Фантомні сім’ї реальної війни»: таким чином хотіла передати біль і сум за тими, хто лишився вдома. Адже кадри бойових дій та руйнувань видно на весь світ, а кадри внутрішніх боїв, які відбуваються в серцях українців, залишаються незримими. Тож коли дізналася про одноразовий ґрант для українських митців від Міністерства культури Литви, заповнила необхідні документи, отримала високі бали і почала реалізовувати ідею: створювати серію фото і відео. У Литві вже відбулося кілька її виставок.

У проєкті було сім родин, для більшості ми замінювали чоловіка манекеном в різних локаціях.

«Мені дуже хотілося підтримати інші сім’ї. У проєкті було сім родин, для більшості ми замінювали чоловіка манекеном в різних локаціях: на екскурсії, в побуті. Тобто ідея в тому, що ось заміна, і вона така ж штучна, як і вся ця ситуація, коли ніби щось є, але ти відчуваєш, що це сім’я фантомна, розірвана. На цьому не так наголошувалося, коли є реальні жертви, обстріли, але це теж своєрідна трагедія розірваних сімей, які мусять не лише пристосовуватися до того, що ти сам десь на чужині, а до того, що ти без родини», – каже жінка.

Країну із себе не викреслиш

Немає колишніх українців.

Про свої усвідомлення за рік Світлана розповідає пригніченим тоном, сповненим переживань: «Ти можеш виїхати з країни, але тобі буде боліти так, наче ти там нині. Зараз є таке ставлення, мовляв «виїхали, втекли». Я сама, поки не виїхала, іноді могла щось сказати, що іммігранти сидять і розказують, як нам тут жити. Ти все одно не викреслиш свою країну з себе, ти все одно її відчуваєш. Якась дивна річ: я навіть за кілька днів відчуваю масові ракетні атаки, мене аж викручує – так мені погано. З сусідкою відбувається таке саме. Тому - немає колишніх українців. Це нормально – рятувати дітей, нормально – не засуджувати тих, хто залишився, і тих, хто виїхав».

Жінка переконана: тепер, коли люди масово побували в Європі, більшість зрозуміла, що в Україні усе було достатньо добре пристосоване для комфортного життя, і вже не говоритиме: «А в Європі трава зеленіша», а найкращі закордонні практики можна запозичити і втілити вдома.

Мені подобається, як литовці підтримують свій патріотизм

«Мені подобається, як литовці підтримують свій патріотизм: наскільки вони пишаються своєю мовою, державою, наскільки правильно вони розібралися з радянським минулим (це виховання подається без уже ностальгії за ковбасою по 2,20), наскільки молодь не знає російської мови – чесно кажучи, маючи такого сусіда, це правильне рішення. І вони цією маленькою фантастичною кількістю людей примудряються максимально допомагати українцям. Звісно, є ті, які бурчать і розказують дурню, але цей відсоток є у кожній державі», – каже Світлана.

Біженка каже, що литовці вражені вмотивованістю українців до навчання

Жінці хочеться, щоб українці у литовців запозичили розуміння власної нації, власної вартісності і того, як насправді треба ставитися до твоєї історії і до окупантів під боком.

Про відповідальність і вдячність

Маєш дітей – ти їх бережеш, і це природно.

Для неї життя у новій країні – складний етап життя, і він передусім про відповідальність: «Кожен відповідальний за своє життя. Маєш дітей – ти їх бережеш, і це природньо. Мені здається, що звідси я буду більш корисна, ніж вдома. Принаймні я можу, я регулярно розказую про нашу культуру, літературу, традиції. Нехай це не вельми великий, але все ж мінімальний внесок в поширення інформації. Я розповідаю, що Україна – не Росія, чому ми абсолютно різні. Якщо хоча б кільком людям я змогла це пояснити, то думаю, що вже щось непогане зробила», – підсумовує жінка.

Паска, яку Світлана цьогоріч спекла на Великдень

Світлана акцентує: своєю позицією кожен складатиме враження про Україну. Біженка каже, що має в серці багато світла і вдячності до литовців: «Тобі дають усе, що можуть. І ти гарно вчишся, з пошаною ставишся до країни, в якій живеш, до їхньої мови, культури і дякуєш-дякуєш-дякуєш. Слово Ačiū («дякую» литовською – ред.) вже автоматично іноді кажу замість «дякую».