Іванів Юліанна, учениця 11 класу Дудчанського ліцею  Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васильєва Валентина Федорівна

Чому бути українкою - це моя суперсила?

За час, що йде війна, жорстока, безпощадна,  зрозуміла, що я – це я! Жодних перевтілень, жодних відкриттів, якихось кардинальних змін. Я така ж, як і була.

Можливо, стала більш дорослою, довелося раніше усвідомити, що, напевно, не буде більшу в мене такого безтурботного життя, як до війни, що доведеться багато пережити, витерпіти… І в цьому суть.

У нас у всіх ураз змінилося життя, про яке ми навіть не могли подумати ще вчора,  хтось залишився вдома на вже деокупованій території і живе під обстрілами,  кочусь доводиться змінювати місто за містом у пошуках безпеки для родини, хтось виїхав за кордон, а комусь доводиться досі жити під окупацією.

Я ж залишилась в Україні, але, на жаль, не на Херсонщині, не в моїх мальовничих Дудчанах. Сьогодні, на щастя, Правобережжя звільнене, однак, страждає Лівобережжя, до сих пір залишаючись в окупації.

І як ніколи, зараз відчувається розуміння приналежності до української нації, тої, що своєю жагою, прагненням до свободи змінює Європу, увесь світ…  Де б ми не були, шалений патріотизм та віра в наших людей скрізь, і ніщо не зможе це зупинити. Мені здається, що бути українкою сьогодні, – це вже суперсила, що наділяє якимись надможливостями.

Тікаючи з родиною від війни, від окупації в більш безпечне місце, усвідомлювала, як буде важко продовжувати навчатися без друзів, однокласників, учителів поряд, як не вистачатиме рідної домівки, моєї кімнати, де ще вчора почувалася щасливою.

Неодноразово плакала, втрачала надію, віру, але потім брала себе в руки, згадувала, що я українка, що нелегко всім, не лише мені. І що тільки українки в надскладних умовах дарують життя дітям у бомбосховищах, захищають їх навіть ціною свого життя! А ще лікують хворих, боронять рідну Батьківщину, викладають уроки в години блекауту під магазином (бо лише там є інтернет)….і при цьому ніколи не скаржаться, не нарікають на складнощі…

Хіба це не суперсила? Хіба це не моя суперсила – усвідомлювати, що це такі ж українки, як і я!

Для всього світу моя Україна  довгий час була постачальником агропродукції, але за час війни все змінилося. Вона стала не лише житницею,  а й засіяла  в душах людей новий сенс, нове звучання відчуття волі, справедливості, миру, і це буде важливим для того світу, який чекає нас, випускників 2024 року, попереду. Настільки у всіх сильне прагнення свободи, відчуття добра та справедливості в усьому, заради яких можна вийти на майдан, рятувати кошеня з-під завалів, скидувати з дрона воду для дітей на даху,  говорити «Слава Україні» під дулом автомата, навчатися в бомбосховищах під звуки сирен, приймати біженців, волонтерити……

І таким життям наповнений кожен наш день. Бо так треба! А хто, як не ми? А хто, як не я?

Бути українкою – це не лише суперсила, а й велика відповідальність. Наші мужні воїни боронять землю, а поряд з ними захисниці.  Ми, українки, працюємо на своєму фронті: навчаємося, щоб у майбутньому принести користь нашій державі, створюємо патріотичні малюнки, пишемо слова вдячності військовим, виготовляємо окопні свічки та вшановуємо  пам'ять тих, хто поліг в боротьбі  за нашу  незалежність.

Вірю, що сила наша в єдності, і ми обов’язково переможемо. Україна, як фенікс, відродиться з попелу, відбудується!

Я пишаюся, що є  українкою, що разом з усіма долучаюся до написання нової історії!  І як ніколи,  так хочу жити у своїй країні! Маючи суперсилу українки, мрію долучитися в майбутньому до відбудови України, бути потрібною і корисною! Переконана, що саме так і буде!