Хомюк Ганна, 9 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Остапчук Ольга Романівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23.02.2022. Сьогодні були дві контрольні, з алгебри і фізики ... Я так втомилась, жах! Але завтра четвер, а це означає, що можна погуляти !!! Надіюсь буде весело)

Війна - це не лише смерть, постріли, зламанні життя. Не лише боярські шоломи, гармати та окопи, зброя та постріли. Війна - це глибокі емоції, переживання, безсонні ночі. Це змінені душі людей...

24.02.2022. Всю ніч крутилась, не могла заснути. Як тільки заснула - мама будить: "ВСТАВАЙТЕ І ВДЯГАЙТЕСЯ! ШВИДКО!". Я ледь не впала з ліжка ! Думаю: "Я ПРОСПАЛА!?" І чую з кімнати батьків гудить телевізор. Емоції змішались в одну велику калюжу. За одну ніч світ став сірим, безколірним. Поки ми збиралися, тривога гула все гучніше і гучніше.

Страх заполонив кожен куточок тіла, розуму, будинку. Ніч ми провели у підвалі.

25.02.2022. Тата визвали на роботу. Сонце сховалось за хмарами і лише лампочка, яка світила у веранді давала хоч якесь тепло. Сидячи у бабусі і дивлячись новини по телевізору, очі замикались самі собою. Вії ставали тяжкими. Очі закрилися.. поглинулись в сон.

Перші дні війни були найскладніші; обстріли, страх, не було видно ні зірок, ні сонця, лише чорні хмари. Пам'ятаю, як страх заповнював все моє тіло, як моя мати не могла зімкнути очі, сидячи біля нас і молячись, щоб це був просто сон. Страшний, поганий сон.

Пам'ятаю, як тривога лунала від початку до кінця. Шрам, який ніколи не залікується. Важко сказати, що до 24 лютого я була готова побачити війну на власні очі, в своєму місті.

01.03.2022. Ми перший раз приїхали до сестри в гості. Так, ми живемо в одному місці, але так склались обставини. Моєму щастю не було меж, сльози текли самі собою від того, що я нарешті їх побачила. Ми обіймались хвилин 10, якщо не більше, заспокоївшись, ми говорили про все на світі. Серце знову зігрілось, а шрам потрохи зажив.

Час минає. Війна стала частиною мого повсякденного життя.

Дистанційне навчання, прибирання, розмова по телефону, відпочинок. Сумно було не виходити гуляти з друзями, не бачити однокласників, рідних. Було важко, дуже важко .

24.04.2022. Сьогодні Великдень! Я так сумую за часом, коли ми вночі ходили в церкву і святили пасочки, писанки, ковбаску. Так хочеться назад… в 2018, коли не було COVID-19, повномасштабної війни ... Було нормальне життя.

Я вже забула як це, жити без постійних тривог та страху. Без цього усього. Я втратила відлік часу, скільки вже пройшло днів? 50? 100?

01.09.2023. Ура! Нарешті ми йдемо в школу! Нарешті домашнє завдання, однокласники, уроки офлайн. Все буде прекрасно! Я вірю! Вірю в те, що все закінчиться. Вірю, що все буде добре!

26.12.2023. Мій перший день народження під час війни... Це.. дивно? Точніше.. я ніколи не думала, що буду святкувати день народження.. ТАК. Хоча.. поки біля мене рідні і друзі то все добре? Вірно?

01.01.2024. Тільки приїхали, почалась тривога, ми сіли в коридорі. Але все добре ... Тому що наші захисники, наші ангели охоронці дарують нам спокійні ночі і спокійні дні. Хоча іноді їх життя обривається, але вони вмирають героями.

Кожна людина здійснює свій вклад в нашу перемогу, я також намагаюсь не стояти осторонь, беру активну участь в благодійних шкільних ярмарках, художніх проєктах, інколи, коли є можливість, кидаю донати нашим захисникам.

Війна навчила нас цінувати кожну мить, кожен день, кожен ранок разом. Адже життя коротке, дуже коротке, будь-який приліт - і воно може обірватися.