Потапенко Аріна, 10-б клас, Бритівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Данилюк Олена Іллівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За всі ці роки життя я ніколи не була по-справжньому вільна. Мої дитячі роки минали серед постійних мітингів і політичних скандалів, і підлітковий вік не став винятком. Я досі пам'ятаю той день. Я стояла у ванній кімнаті, хвилюючись через контрольну роботу з історії України, молодша сестра сиділа за столом і снідала, а батьки обговорювали плани на вихідні. Несподівано, батькові зателефонував знайомий із Харкова. Єдине, що я почула, було слово: «Почалося». Підійшовши до екрану телевізора, я побачила вибухи. У цей момент щось у мені клацнуло, щось, що більше не можна було вправити на місце.

Ніхто не вірив. Усі думали, що через два тижні все закінчиться, але минув місяць, два, три – і нічого не змінювалося. Поступово наше життя почало змінюватися, люди втрачали надію, все більше почали виїжджати. Я бачила це і відчувала, що маю щось зробити, але не знала, що саме. Через деякий час я вперше виїхала за кордон, збирала речі й плакала.

Та тоді я, Аріна, ще не знала, через що пройду, скільки країн побачу, скільки сліз буде пролито, і як доведеться стикатися зі всіма своїми страхами.

Мені було лише 12, я просто хотіла нормального життя. Чим більше я бачила світ, тим більше відчувала несправедливість. Я не розуміла, чому інші діти ходять до школи і гуляють із друзями, а я не маю ні того, ні іншого. Я насправді втратила все: друзів, хобі, відчуття безпеки і відчуття дому, куди б мене чекали.

Поступово я почала знову вчитися жити. Я шукала щось особливе в кожному дні, вчилася і намагалася говорити з іншими підлітками. Чим більше я спілкувалася, тим більше розуміла, що не одна. І в цей момент мене осяяло: відчувати несправедливість, біль і страх – це нормально. Мою свободу не можна забрати, викорінити чи стерти.

Лише я обираю, як мені жити і як ставитися до життєвих обставин.

Ця війна забрала в мене все лише для того, щоб я змогла побудувати щось прекрасніше, щось, що зробить мене щасливою. За ці роки війни я зробила стільки прекрасного, зустріла неймовірних людей, дізналася і побачила стільки нового, що маленька Аріна пишалася б мною.

Звісно, у кожної медалі є дві сторони: кожен день помирають люди і мрії. Але сила не в тому, щоб усі вірили, що все буде добре, а в тому, щоб кожен мав вогник надії в собі. Моя рідна Україна – це могутня і стійка держава, яку оповила темрява, але це не погасить світло, яке вона випромінює.

Важливо пам’ятати, що після дощу завжди виходить сонце. Я вірю всім серцем, що перемога близько, що люди зможуть повернутися до своїх домівок і шкіл, що діти знову побачать батьків. Головне – справді жити. Війна показала мені, що завтра може просто не настати, тому треба жити і дихати на повну. Україна відновиться і стане ще могутнішою і прогресивнішою державою. У свою чергу, я робитиму все можливе, щоб допомогти людям і відновити нашу культуру.

Досвід, який я здобула за ці роки – робота в інтернаціональних компаніях, особисті проекти, спілкування з різними культурами – саме це стане поштовхом для відновлення нашої країни і людських сердець.

«У людини можна відібрати все, крім одного: останньої свободи людини – вибирати власне ставлення до будь-яких обставин, вибирати власний шлях»,

-Віктор Франкл