Коли почалася війна, я прокинулась вже в окупації. Перші дні я взагалі не розуміла, що відбувається. Все ніби уві сні. Кажуть, що бомблять Київ, Харків, Луганську область. Я живу тут, і все почало наближатися. Обстріл став чути ближче. Вибухи були майже щодня.

Спершу газ відключили, потім світло, потім і води не стало. Все це відбувалося швидко. Один за одним зникали прості речі: тепло, світло, безпека.

Сиділа вдома, боялася поворухнутися. Кожна хвилина була сповнена тривоги. Іноді здавалося, що збожеволію від напруги. Я намагалась триматись, потім зібрала документи, декілька речей та виїхала. Хоч куди. Виїхала з болем. Все лишила. Але залишитись — означало просто чекати своєї загибелі. Зараз я щодня думаю про одне – як повернутися. Дуже хочу, щоби Луганську область відновили. Зараз розумію, що для мене головне - життя. Вірю, що війна не назавжди. Україна сильна. Ми переможемо. Головне, щоб був мир.