Коли все почалося, то було відчуття страху. Дуже моторошно стало. Ніхто не знав, що робити. Росія обстрілювала наші міста. Щодня по декілька разів — ракети, снаряди, вибухи. Нескінченно. Мої діти злякались, коли в будинку вилетіли вікна. Ми поїхали до знайомих, у них був погреб. Там ми і ховались. Два тижні виживали без світла, води й газу. Вийти надвір було страшно. Весь час десь щось гриміло. Сиділа в укритті, але й там не почували себе у безпеці.

Ліки мені привозив чоловік, бо він працював у поліції. Ще їздив містом тоді. Потім я вирішила поїхати. Це було тяжко. Але страшніше було залишитись. 

Нині я тільки мрію про мир. Хочу повернутись. Вірю, що Луганську область відновлять. Хочу щоб Україна перемогла. І щоб ніколи більше такого не було.