«Я проїхалася вулицями Нової Каховки, поцілувала стіни батьківської хати і сказала: «Я повернуся, ти дочекайся»

Історію Юлії Волошиної записала для Музею «Голоси Мирних» журналістка Анна Лодигіна.

Довоєнне життя. Мені 36, я держслужбовець, мама школярки. Життя неквапливе, провінційне, проте достатньо забезпечене та, як я потім дізналася, дуже щасливе. Коли є здоров’я, родина, мрії, цілі, власне нове житло, гарне авто, початок сімейної справи.

24 лютого 2022 я буду пам’ятати завжди. Потрібно зазначити, що атмосфера у місті була заряджена, у повітрі відчувалась напруга, мабуть, то був дух війни. Пам’ятаю як напередодні ми з колегами постійно моніторили ТГ канали, з острахом читали новини що те х#йло визнало кордони «ДНР/ЛНР» в межах українських Донецької та Луганської областей. Хоча де ті кордони, а де наша некваплива, провінційна Херсонщина. Навіть небо увечері 23 лютого 2022 було незвичайно похмуре. Чомусь прийшло на думку заїхати до себе на квартиру та взяти крупи/цукор до мами у будинок, де ми на той час мешкали з донькою.

Довго не могла заснути, прокидалася, а насправді то був тваринний інстинкт. А потім вже прокинулася від страшного, протяжного, жахливого звуку вибуху. Схватилася, бігала від вікна до вікна, запитала у мами, чи вона чує. Вона не вставала, тільки сказала, що теж чує. Потім побачила, як по черзі вмикається світло у вікнах сусідів, як вони кудись їдуть. Почалися дзвінки, хтось мені сказав, що то вибухнула заправка, а потім сказали, що то ракета…. І все , життя – на до і після. Потім телефон в руки, ТГ канали і новини – вибухи Київ, вибухи Харків, вибухи Одеса і т.д.

Повний параліч. Це те, що я відчувала 5 місяців в окупації. Сльози, страх, повне нерозуміння, що буде далі, чи побачу я своїх рідних з інших міст, чи доживемо ми до завтра, чи стане їжі нам… Я плакала, а коли не плакала то йшла в батьківську теплицю, набирала пригоршню землі і просила землю та своїх предків вигнати окупантів, порвати їх на шмаття (я вичитала це на просторах інтернету і мене ця процедура дуже заспокоювала тоді).

Робота, школа - все зупинилося, їхня техніка почала розповзатися містом, над Дніпром кружляло багато вертольотів, а ми не розуміли, чиї вони. Стало зрозуміло, що наше місто повністю зайняте їхніми військами. Влади немає, поліції немає, люди в абсолютній небезпеці. Ми практично не виходили з двору, інколи спілкувалися з сусідами, вони виїжджали до міста, вдалося зробити деякі запаси продуктів.

Я вперше дісталася міста 11 березня. Ми йшли пішки, бо машиною їхати я боялася, вже на той час ми знали про розстріляні авто, убитих людей. В мене тоновані вікна, а ті ублюдки могли за це забрати машину, ну або вимагати здирати плівку в них на блокпосту. Мені було дуже страшно, паралізуючий страх. На фоні страху я не могла нормально їсти, з тих пір, в моменти страху, в мене блювота та діарея.

Ми були відрізані, на правий берег через ГЕС не пускали, їхати кудись було страшно. Весь час було дуже і дуже страшно.

Час почав тягнутися, день у день один і той самий розпорядок: ТГ канали, новини, астрологи на ютубі (як би абсурдно це не звучало, але коли я чула, що нас чекає перемога, мені ставало легше, вистачало духу прожити ще один день і не вмерти від страху та безвиході). А невдовзі нам почали влаштовувати перебої зі зв’язком, інтернетом, телебаченням. У березні зникли українські канали. 31 травня 2022 зник український мобільний зв'язок.

Ті, хто не був в окупації, навіть не уявляють, яка це проста радість, говорити по мобільному, поповнювати свій Київстарчик та Водафончик…

У березні-квітні я декілька разів виїжджала із сусідами до міста. Було холодно, а ублюдки зупиняли авто і вимагали чоловіків роздягатися по пояс. Уявляєте, здоровий чоловік, в своїй країні, на своїй землі, повинен роздягатися, бо якась чурка з автоматом так хоче. Інколи доводилось бачити їх у магазинах, намагалася не зустрічатися поглядом, про себе проклинала, що є сили.

А потім, виявилося, що деякі знайомі були раді «руськаму міру». Це окрема категорія людей. Для них окремі побажання, окрема програма.

Місто вмирало на очах, люди їхали, особливо молодь. Залишатися було все важче і важче. Почалися проблеми з готівкою, її було все тяжче знайти. А ті, хто надавав послуги обміну, брали великі комісійні. Ліки в аптеках були тільки з російського ринку, коштували захмарно. Навіть елементарні засоби жіночої гігієни було знайти у продажу нелегко, і коштували вони чимало. На ринку почалася анархія, якийсь 1991 рік. Коли підакцизними товарами торгують чурки з капота авто.

Вперше я сама проїхалася Дніпровським проспектом у травні 2022, довелося купувати новий акумулятор. Якісь хвилини я їхала по пустому проспекту, не було тих «зеток», і мені на мить здалося, що війни не існує.

Одного разу була свідком як на базарі ходило російське товсте чувирло (якийсь чин, але не в формі) з помічником (а може охоронцем), куштували наші фрукти і дуже голосно сміялися з наших дешевих цін на овочі та фрукти. Сподіваюся, що вони давно в пакетах. А нас, містян, ті овочі, фрукти, людська городина врятували в те літо. Бо коштів було обмаль, а харчуватися якось треба було.

Мене лякала осінь, примусове навчання у російських школах під звуки війни. Саме дитина стала рушійною силою. Прийняли рішення їхати, а мама з бабушкою 87 років лишатися. 16.07.2022 я проїхалася вулицями Нової Каховки, поцілувала стіни батьківської хати і сказала: «Я повернуся, ти дочекайся».

Дорога життя була важкою, 6 днів у полі, під обстрілами, на смітнику… але я не жалкую. Я вирвалася, і їхати довелося б все одно. Мої дівчата (мама з бабцею) врешті решт виїхали 19.04.2023, після того як прилетіло спочатку одним сусідам, потім іншим. Наш будинок чекає. Він постраждав, не лишилось вікон, пощерблені стіни, ворота, двері, може, й дах (на дах мама не піднімалася). Але будинок чекає, і неодмінно дочекається.

Війна вбила мого сусіда, він їхав на велосипеді і його переїхала їхня автівка. Іншому знайомому прилетіло в двір, він отримав осколкове поранення і вмер в лікарні. А ще я добре знаю родину хлопчика, який загинув у Вінниці в центрі міста, куди прилетіла ракета у липні 2022…

Коли я дізналася про ГЕС, то перше що прийшло на думку – вони підірвуть ЗАЕС. Наша ГЕС, то ж як жива істота, відома мешканка Нової Каховки, вона була наша, і цим все сказано.

Я жива, живі мої близькі, я працюю в своїй країні і не скаржуся, бо є люди, яким в тисячі разів складніше.

Але я точно можу сказати, вони розірвали наше життя, ми щосили намагаємося його підлатати, полагодити, але думки щодня там. Бо там, де твій дім, там твоє серце та душа. І зараз мій домик в лапах тих тварюк. Я вірю в нашу перемогу. Я не загадую і не зарікаюсь. Але я точно знаю, навіть якщо на місці батьківської хати будуть руїни, я прикладу максимум зусиль, щоб її реанімувати.

Дякую за те, що наша Нова Каховка постійно в інфопросторі. Разом ми всі і все зможемо.